Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

66
0
12.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сімʼя" автора Іван Семенович Левицький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46
Перейти на сторінку:
з зе­ле­ни­ми та си­нi­ми квiт­ка­ми, в зе­ле­нiй сит­це­вiй ряс­нiй спiд­ни­цi. Ря­дом з Ме­лаш­кою сто­яв Лав­рiн у ши­ро­ких ряс­них си­нiх з бi­ли­ми сму­га­ми шта­нях, у чо­бо­тях. Ме­лаш­ка розц­вi­ла i ста­ла пов­нi­ша на ви­ду. Її очi, її тон­кi бро­ви бли­ща­ли на сон­цi, а ли­це го­рi­ло рум'янцем од вис­кiв до са­мо­го пiд­бо­рiд­дя. Га­ря­че сон­це лля­ло свiт на двiр, на лю­дей, об­ли­ва­ло їх од го­ло­ви до нiг. Чор­на здо­ро­ва хуст­ка чор­нi­ла на ба­бi Кай­да­ши­сi, не­на­че гор­щик, на­дi­тий на ви­со­кий кi­лок.

Мелашка ся­ла, як кущ ка­ли­ни, по­сад­же­ний се­ред дво­ру. А со­няч­не ма­ре­во за­ли­ва­ло всiх, дри­жа­ло, пе­ре­ли­ва­ло­ся мiж жi­но­чи­ми та ди­тя­чи­ми го­ло­ва­ми, не­на­че якась зо­ло­та во­да кру­ти­лась по­мiж людьми, не­на­че якась ос­но­ва з тон­ких зо­ло­тих ни­то­чок сну­ва­лась по дво­ру кру­гом лю­дей, кру­гом хат, навк­ру­ги сад­ка. Со­ба­ки сто­яли ко­ло хат i кру­ти­ли хвос­та­ми, див­ля­чись на лю­дей, їм зда­ва­ло­ся, що їх от-от пок­ли­чуть i нацьку­ють ни­ми ко­гось.

- Нащо ви одв'яза­ли на­шо­го ко­ня та за­пер­ли в свiй хлiв? - крик­ну­ла Мот­ря. - Не свя­тi ж прий­шли з не­ба та одв'яза­ли йо­го!

- Одчепись, са­та­но! Хто йо­го одв'язу­вав? То твої дi­ти їзди­ли по дво­рi та й упус­ти­ли йо­го, - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.

- То, ма­мо, ба­ба одв'яза­ли ко­ня та й пус­ти­ли по дво­рi! - бре­ха­ли Мот­ри­нi дi­ти з-за уг­ла.

- Нi, не ба­ба! То Ва­силь одв'язав та їздив, до­ки не впус­тив ко­ня, а кiнь як за­дер зад­нi но­ги та плиг у наш го­род! - кри­чав Лав­рi­нiв хло­пець.

- Он глянь, су­ко, на тин! Це твiй кiнь зва­лив. Зап­ла­ти три кар­бо­ван­цi та од­дай на­шо­го ка­ба­на, то­дi вiзьмеш сво­го ко­ня, - кри­ча­ла ба­ба Кай­да­ши­ха.

- Як то? За сво­го не­вiр­но­го гни­ло­го ка­ба­на та ви взя­ли на­шо­го ко­ня! - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря, пiд­няв­ши ли­це вго­ру.

- То ваш кiнь гни­лий та чер­ви­вий, а не наш ка­бан, - кри­ча­ла Ме­лаш­ка з-за ба­би­них пле­чей.

- Ще й та об­зи­вається! Мов­ча­ла б уже та не гав­ка­ла, - кри­ча­ла Мот­ря до Ме­лаш­ки.

- Принеси ли­шень три кар­бо­ван­цi, а нi, пi­ду в во­лость те­бе по­зи­ва­ти, - обiз­ва­лась Ме­лаш­ка.

- Ще й во­на пi­де в во­лость! Втри пе­ред­нi­ше вiск­ри­во­го но­са та то­дi пi­деш у во­лость, - кри­ча­ла Мот­ря.

- Не лай­ся, бо я то­бi в вi­чi плю­ну, - го­во­ри­ла ба­ба Кай­да­ши­ха.

Молодицi пiд­ня­ли гвалт на все се­ло. Їх лай­ка дзве­нi­ла, як дзво­ни на дзвi­ни­цi, по всьому яру, до­хо­ди­ла до дiб­ро­ви. Лю­ди з кут­ка поз­бi­га­лись i ди­ви­лись в во­ро­та й че­рез тин. Де­кот­рi су­сi­ди по­ча­ли вми­ку­ва­ти­ся, хо­тi­ли їх ми­ри­ти i вго­во­рю­ва­ли Мот­рю.

- Та це ж тi ка­торж­нi Ба­ла­шi! Хi­ба ж ви їх не знаєте? - кри­ча­ла Мот­ря до лю­дей.

- Та це ж тi iро­до­вi Дов­би­шi! Хi­ба ж ви їх не знаєте? - ре­пе­ту­ва­ла ба­ба Кай­да­ши­ха. - Це ж во­на то­го вов­чо­го за­во­ду з чор­тя­чи­ми хвос­та­ми.

- Та го­дi вам ла­ятись! - гук­нув з-за ти­ну один чо­ло­вiк.

- Як же го­дi! Та це ж тi пiд­ти­ка­нi, зад­ри­па­нi Ба­ла­шi! Хi­ба ж ви їх не знаєте? Це ж тi бiєвськi ло­бу­рi, що стар­цiв по яр­мар­ках во­дять! - кри­ча­ла Мот­ря. - Он зав'яза­лась, як на Ве­лик­день, а батько хо­дить по се­лi з тор­ба­ми.

- Брешеш, бре­шеш, як ста­ра со­ба­ка! Та й бре­ха­ти доб­ре не вмiєш! У те­бе й до то­го ро­зу­му та хис­ту не­ма, - кри­ча­ла Ме­лаш­ка.

- В те­бе вже ро­зу­му, як у дi­ря­во­му горш­ку; стiльки, як у твоєї свек­ру­хи! - кри­ча­ла Мот­ря, взяв­шись за два кiл­ки i ви­су­нув­шись у Лав­рi­нiв двiр.

- Що я то­бi вин­на, що ти ме­не пот­рi­пуєш? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха i ки­ну­лась до ти­ну так швид­ко, що Мот­ря по­ки­ну­ла кiл­ки i ос­ту­пи­лась од ти­ну.

- Оддайте ме­нi ко­ня! - крик­нув Кар­по пiс­ля всього, - бо як не од­дас­те, то я й сам вiзьму!

- Ба не вiзьмеш! Од­дай пер­ше ка­ба­на та ще й доп­ла­ти, - обiз­вав­ся Лав­рiн.

- А за­вi­що я бу­ду то­бi пла­тить? Твої сви­нi ска­ка­ють у мiй го­род, а моя ко­ня­ка вско­чи­ла в твiй! Од­дай ко­ня, бо пi­ду з дрюч­ком од­пи­ра­ти хлiв, - гук­нув Кар­по.

- Ба не од­дам! Про ме­не, йди в во­лость по­зи­ва­ти, - кри­чав Лав­рiн.

Карпо сто­яв блi­дий, як смерть. В йо­го го­ло­вi тро­хи шу­мi­ла го­рiл­ка. Вiн вхо­пив дрюч­ка, ско­чив че­рез тин i ки­нув­ся до хлi­ва. 3 хлi­ва в дiр­ку, ви­ще од две­рей, виг­ля­да­ла смир­на ко­ня­ка з доб­ри­ми очи­ма. Bci в дво­рi сто­яли та мовч­ки ди­ви­лись на Кар­па; вci бо­ялись йо­го за­чi­па­ти, бо зна­ли, що вiн не спус­тить, як роз­лю­тується. Од­на ба­ба Кай­да­ши­ха ки­ну­лась до хлi­ва й зас­ту­пи­ла две­рi.

Карпо вхо­пив ма­тiр за пле­чi, при­ду­шив з yciєї си­ли до хлi­ва i крик­нув як не­са­мо­ви­тий:

- Нате, їжте ме­не, або я вас з'їм!

Карпо зат­ру­сив ма­тiр'ю так, що ле­генький хлiв увесь зат­ру­сив­ся. Ба­ба за­го­ло­си­ла, вип­ру­ча­лась та навтьоки з дво­ру. Кар­по пог­нав­ся за нею з дрюч­ком. Але ста­ра бу­ла пруд­ка i так по­ка­та­ла з дво­ру, як ма­ла дiв­чи­на. Важ­кий Кар­по в здо­ро­вих чо­бо­тях нi­як не мiг дог­нать ма­те­рi.

- По спи­нi лу­пи її! Ви­ко­ли дрюч­ком їй дру­ге око! - кри­ча­ла з дво­ру Мот­ря.

Лаврiн з Ме­лаш­кою по­бiг слiд­ком за Кар­пом обо­ро­нять ма­тiр.

Кайдашиха по­бiг­ла з го­ри i до­бiг­ла до став­ка. Кар­по наз­дог­нав її. Во­на вже чу­ла над го­ло­вою дрюч­ка i з пе­ре­ля­ку вско­чи­ла у ста­вок, не пiд­няв­ши по­до­ла. Кар­по до­бiг до во­ди та й спи­нивсь.

- Не так шко­да ме­нi ма­те­рi, як шко­да чо­бiт! - гук­нув вiн на бе­ре­зi.

- Гвалт! Ря­туй­те, хто в бо­га Bipyє! Ой, уто­пить ме­не, - кри­ча­ла ба­ба, сто­ячи по ко­лi­на в во­дi.

- Та не вто­пиш­ся, ба­бо, бо на­вiть i се­ред став­ка ста­рiй жа­бi по ко­лi­на, - ска­зав один чо­ло­вiк, що на­пу­вав во­ли.

Карпо плю­нув у во­ду, вер­нув­ся до­до­му та й пi­шов у клу­ню спа­ти. Кай­да­ши­ха ви­лiз­ла з во­ди мок­ра до са­мо­го по­яса i за­ля­па­на по са­му шию та й пo­бiг­лa прос­то до свя­ще­ни­ка. Во­на йшла че­рез се­ло й го­ло­си­ла та жа­лi­лась лю­дям на си­на, на Мот­рю.

Лаврiн, Ме­лаш­ка, їх дi­ти i юр­ба лю­дей - всi йшли слiд­ком за ба­бою че­рез се­ло.Кай­да­ши­ха прий­шла до свя­ще­ни­ка i по­ча­ла пла­ка­ти та жа­лiться на Кар­па i на Мот­рю.

- Батюшко! Зос­та­лась я си­ро­тою, i не­ма ко­му за ме­не ос­ту­пи­тись. Мот­ря ви­би­ла ме­нi око, а Кар­по тро­хи ме­не сьогод­нi не вто­пив.

Священик одiс­лав Кай­да­ши­ху в во­лость. Во­на пiш­ла в во­лость. Слiд­ком за нею йшли лю­ди й дi­ти. У во­лос­тi при­су­ди­ли або да­ти Крпо­вi де­сять рi­зок, або зап­ла­тить ма­те­рi п'ять кар­бо­ван­цiв, як тiльки Кар­по не пе­реп­ро­сить ма­те­рi i не по­ми­риться з нею.

Карпо над­ве­чiр прос­пав­ся. Йо­го пок­ли­ка­ли в во­лость i, хоч вiн був

1 ... 45 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"