Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сімʼя" автора Іван Семенович Левицький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46
Перейти на сторінку:
де­сяцьким, хо­тi­ли йо­го прос­тяг­ти i вси­пать де­сять рi­зок.

Карповi ста­ло со­ром. Вiн не ро­бив пан­щи­ни, i йо­го па­ни не би­ли. Вiн пе­реп­ро­сив ма­тiр, i мiж дво­ма Кай­да­шен­ка­ми знов нас­тав мир. Щоб сви­нi не ска­ка­ли че­рез тин, во­ни во­се­ни пе­ре­ко­па­ли батькiвський го­род ро­вом, ще й де­ре­зою об­са­ди­ли,

Знов по­ча­ла­ся зго­да мiж Кай­да­шен­ка­ми. Ма­лi дi­ти знов пе­ри­ми по­ча­ли при­бi­гать од­нi до од­них гу­ля­ти; за ни­ми по­ча­ли за­хо­дить один до дру­го­го бра­ти, а пiс­ля всiх пе­ре­сер­ди­лись їх жiн­ки, хоч од їх пер­ших все ли­хо по­чи­на­лось. Бра­ти зов­сiм по­ми­ри­лись, i Лав­рiн дер­жав до хрес­та Кар­по­ву ди­ти­ну.

Минула зи­ма. Знов нас­та­ло лi­то. Зо­ло­те лi­то нес­ло за со­бою не­лад мiж Кай­да­шен­ка­ми. Той не­лад зно­ву по­чав­ся за гру­шу.

Як гро­ма­да дi­ли­ла мiж бра­та­ми двiр ста­ро­го Кай­да­ша, до Кар­по­вої по­ло­ви­ни одiй­шла гру­ша. Тин прой­шов на ар­шин по­за гру­шею. Та гру­ша бу­ла Лав­рi­но­ва. Ще хлоп­цем Лав­рiн при­ще­пив своїми ру­ка­ми ще­пу на ста­ро­му пнi. Гру­ша пог­на­ла­ся вго­ру, як вер­ба. Батько по­да­ру­вав Лав­рi­но­вi ту гру­шу иа ба­га­ту ку­тю то­дi, як Лав­рiн чхнув за ве­че­рею. В сiм'ї всi зва­ли ту гру­шу Лав­рi­но­вою. За це зна­ли всi на кут­ку.

Груша рос­ла ши­ро­ко й ви­со­ко i дов­го не ро­ди­ла. Сам Лав­рiн на­тя­кав Кар­по­вi не раз i не два, що в Кар­пiв двiр одiй­шла йо­го гру­ша. Але до­ки гру­ша не ро­ди­ла, до­ти й ли­ха не бу­ло.

На бi­ду то­го лi­та гру­ша вро­ди­ла, та ще й ду­же ряс­но. Гру­шi бу­ли здо­ро­вi, як ку­ла­ки, та со­лод­кi, як мед. Та­ких груш не бу­ло в цi­ло­му се­лi. Груш уро­ди­ло так ряс­но, що гiл­ля аж гну­лось до­до­лу.

Лаврiновi дi­ти до­вi­да­лись, що та гру­ша не дядько­ва. Хоч стоїть у дядько­во­му го­ро­дi, а батько­ва. Ста­ра ба­бу­ся їм док­лад­но за все роз­ка­за­ла й на­мо­ви­ла їх по­лiз­ти че­рез тин та нар­вать груш.

Дiти тiльки то­го й жда­ли. Хлоп­цi по­лiз­ли на гру­шу та й да­вай тру­сить, а дiв­ча­та зби­ра­ли в па­зу­хи. Ко­ли тут з ха­ти вис­ко­чи­ла тiт­ка Мот­ря.

- А на­що це ви рве­те на­шi гру­шi! - крик­ну­ла Мот­ря на не­бо­жiв та не­бог.

- Еге! Це не ва­шi гру­шi. Ба­бу­ся ска­за­ли, що це гру­ша батько­ва, а не дядько­ва, - го­во­ри­ли дi­ти та все зби­ра­ли гру­шi.

- Ось я вам дам гру­шi! За­раз по­ви­ки­дай­те ме­нi гру­шi з па­зух, бо я нар­ву кро­пи­ви, та по­за­ди­раю вам спiд­нич­ки, та дам та­ких груш, що ви не пот­ра­пи­те, ку­дою втi­ка­ти.

Мотря ки­ну­лась до кро­пи­ви. Дi­ти пiд­ня­ли гвалт i ки­ну­лись на тин, як ко­те­ня­та. На їх крик ви­бiг­ла з ха­ти Ме­лаш­ка.

- А на­вi­що оце ти, Мот­ре, б'єш моїх дi­тей? - спи­та­ла в Мот­рi Ме­лаш­ка.

- За те, щоб не кра­ли моїх груш, - обiз­ва­лась з-за ти­ну Мот­ря.

- А хi­ба ж це твої гру­шi? Це на­ша гру­ша; хi­ба ж ти не знаєш, чи що?- го­во­ри­ла Ме­лаш­ка.

- Ще що ви­га­дай! На на­шо­му го­ро­дi та ви­рос­ла ва­ша гру­ша! Це, ма­буть, свек­ру­ши­ще то­бi на­го­во­ри­ла на вер­бi гру­шi, а на оси­цi кис­ли­цi, - го­во­ри­ла Мот­ря.

З ха­ти вий­шов Лав­рiн i по­чав ос­ту­паться за дi­тей. Вiн кри­чав до Мот­рi, що то гру­ша йо­го, що про те знає все се­ло, що йо­го дi­ти ма­ють пра­во рва­ти гру­шi, ко­ли схо­тять. Кай­да­ши­ха вис­ко­чи­ла й со­бi з ха­ти й вже ла­яла Мот­рю на всю пельку.

- Iдiть, дi­ти, та рвiть гру­шi смi­ли­во! Це ва­ша гру­ша, - го­во­ри­ла до дi­тей Кай­да­ши­ха.

- Нехай тiльки влi­зуть у мiй го­род вдру­ге, то я їм ло­ма­кою но­ги по­пе­ре­би­ваю! - кри­ча­ла Мот­ря.

А гру­шi ви­сi­ли, як гор­ня­та, та жов­тi, як вiск! Лав­рi­но­вi дi­ти да­ли б їм гар­ту, хоч би во­ни зов­сiм бу­ли чу­жi, а тут ба­бу­ся й ма­му­ся ка­жуть, що мож­на й тре­ба рвать.

Дiти знов по­лiз­ли крадько­ма на гру­шу. Мот­ря вис­ко­чи­ла з дуб­цем i по­би­ла дi­тям спи­ни;

На Лав­рi­но­во­му дво­рi пiд­няв­ся гвалт. Че­рез тин ла­ялись вже не жiн­ки, а чо­ло­вi­ки. Лав­рiн до­ка­зу­вав, що то гру­ша йо­го, бо вiн її при­ще­пив, бо йо­му по­да­ру­вав батько, а Кар­по до­ка­зу­вав, що гру­ша йо­го, бо рос­те в йо­го го­ро­дi.

- Коли вже на те пiш­ло, то я маю пра­во на по­ло­ви­ну груш, бо гру­ша моя. Про ме­не, йди по­зи­вай ме­не в во­лость, - го­во­рив Лав­рiн.

- Ба не дам i по­ло­ви­ни, бо гру­ша рос­те на моїй зем­лi. Ма­ло чо­го там батько не го­во­рив ко­лись, - го­во­рив Кар­по.

А дi­ти все ла­зи­ли в дядькiв ого­род, а Мот­ря все час­ту­ва­ла їx рiз­кою. Бра­ти му­си­ли йти в во­лость. У во­лос­тi при­су­ди­ли, щоб Кар­по да­вав що­ро­ку по­ло­ви­ну груш Лав­рi­но­вi або щоб од­го­ро­див до Лав­рi­но­во­го дво­ру гру­шу з зем­лею на два ар­ши­ни та й про­дав Лав­рi­но­вi ту зем­лю на­вi­ки.

- Авжеж! Так оце про­дам два ар­ши­ни зем­лi! - кри­чав Кар­по. - Я й Лав­рi­но­вих гро­шей не хо­чу i зем­лi не дам. Про ме­не, не­хай прий­має co­бi гру­шу на свiй двiр, - го­во­рив Кар­по.

- Але ж, чо­ло­вi­че, гру­шi не мож­на прий­нять, - го­во­рив у во­лос­тi го­ло­ва, - а ру­ба­ти доб­ро­го де­ре­ва rpix. Да­вай що­ро­ку по­ло­ви­ну груш Лав­рi­но­вi, та й iдiть co­бi з бо­гом.

Лаврiн i Кар­по вий­шли з во­лос­тi i нi­би­то по­ми­ри­ли­ся. Кар­по прис­тав на те, щоб да­ва­ти по­ло­ви­ну груш Лав­рi­но­вi.

Прийшли во­ни до­до­му. Кар­по­ва жiн­ка зас­пi­ва­ла iн­шої.

- За що їм да­ва­ти по­ло­ви­ну? Чи то мож­на? Це во­ни схо­тять, щоб ми да­ва­ли їм по­ло­ви­ну кар­топ­лi та бу­ря­кiв. Це все свек­ру­ха на­го­во­рює в во­лос­тi.

Мотря знов га­ня­ла Лав­рi­но­вих дi­тей з сво­го го­ро­да ло­ма­кою, до­ки гру­шi зов­сiм не обiр­ва­ли то Мот­ри­нi, то Лав­рi­но­вi дi­ти.

Минула зи­ма, знов нас­та­ло лi­то. Ка­пос­на гру­ша, не­на­че на злiсть, ще бiльше роз­рос­лась i вшир i вго­ру, знов уро­ди­ла i сто­яла ряс­на, як об­ли­та. Груш уро­ди­ло мiш­кiв зо три, ко­ли не бiльше. Гру­шi бу­ли здо­ро­вi i до­ро­го кош­ту­ва­ли на яр­мар­ку. Тут уже пах­ло кар­бо­ван­ця­ми, а це для се­лян, бу­ло не жар­ти.

Знов по­ча­лась та­ка са­ма ко­ме­дiя. Ще гру­шi не дос­то­яли, а Лав­рi­но­вi дi­ти ки­ну­лись на їx, як бджо­ли на мед. Мот­ря ви­бiг­ла з ко­цю­бою, по­би­ла дi­тей, ще й гру­шi по­од­нi­ма­ла. Ме­лаш­ка роз­лю­ту­ва­лась за своїх дi­тей, як вов­чи­ця, ки­ну­лась до Мот­рi й тро­хи не здер­ла iз неї очiп­ка. Кар­по i Лав­рiн пiш­ли до свя­ще­ни­ка. Свя­ще­ник ра­яв їм зро­би­ти так са­мо, як пе­ред­нi­ше ра­яли в во­лос­тi.

- Ти, Кар­пе, зап­ла­ти Лав­рi­но­вi од­чiп­но­го три кар­бо­ван­цi, i не­хай гру­ша бу­де на­вi­ки твоя. Ти, Лав­рi­не, прис­таєш на те? - спи­тав свя­ще­ник

- Чи то мож­на прис­та­ти на те, - ска­зав Лав­рiн. - Я що­ро­ку про­дам груш за три кар­бо­ван­цi, а то щоб я взяв три кар­бо­ван­цi раз, та й

1 ... 45 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (1) до книги "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"
HOLOD SNIZHANA
HOLOD SNIZHANA 30 жовтня 2024 10:13
Рекомендую