Читати книгу - "Джозеф Антон"

Важко було не захоплюватися дієвістю його супротивників. Факси й телекси летіли від однієї країни до іншої, односторінкові документи з найважливішими пунктами циркулювали між усіма мечетями й усілякими релігійними організаціями, й уже незабаром усі співали ту ж саму пісню. Сучасні інформаційні технології гарно прислужилися пропаганді ретроградних ідей: середньовіччя спрямувало сучасне проти нього самого, поставило його на службу ідеології, що не любить нічого сучасного — нічого раціонального, розсудливого, інноваційного, світського, скептичного, змагального, творчого — всього того, що протиставляється містичній, статичній, нетерпимій, одноманітній, нудній вірі. Приплив ісламського радикалізму навіть доморощені ідеологи називали «повстанням проти історії». Сам розвиток історії і поступ людства стали для них більшими ворогами, ніж різного штибу нечестивці й богохульники. Проте вони активно використовували всі ці новітні, ними зневажені творіння історії для повернення влади старого.

Союзники, як і супротивники, також окреслилися. Якось він обідав з Азізом аль-Азме, сирійським професором ісламських студій з Ексетерського університету, який упродовж наступних років піддасть найдошкульнішій критиці релігійні нападки на «Сатанинські вірші» і по-науковому, з погляду ісламської традиції, захищатиме роман. Він також мав зустріч із Ґітою Сагґал, письменницею й активісткою руху за права жінок і права людини, чия мама була знаною індійською письменницею-романіс-ткою Наянтарою Сагґал, а її двоюрідний дід — самим Джавагарламом Неру. Ґіта стала однією із засновниць громадської організації «Жінки проти фундаменталізму», групи жінок, що намагалися, і то досить відважно, сперечатися з мусульманськими демонстрантами. 28 січня 1989 року близько восьми тисяч мусульман вирушило з Гайд-парку вулицями Лондона. Ґіта та її колежанки розпочали альтернативну демонстрацію, кинувши виклик учасникам мусульманської ходи; їх почали штовхати й навіть збивали з ніг, що, однак не зменшило їхньої рішучости.

18 січня в Ніці, в будинку своєї подруги Шірлі Конран, помер Брюс Четвін.

От-от мав вийти роман у Сполучених Штатах (йому надіслали сигнальний примірник, і він йому дуже сподобався), тому з боку тепер уже американських мусульман лунали на його адресу погрози «смерти й заподіяння каліцтва». Ходили чутки, що мовляв, за його голову дають 50 000 тисяч американських доларів. У пресі висловлювалися різні думки, та редакційні статті схилялися все ж таки на його бік. «Це — битва всього мого життя, — писав він у щоденнику. — Останніми тижнями мені чомусь почало здаватися, що я перемагаю. Проте страх перед фізичною розправою залишається». Прочитавши запис значно пізніше, дуже здивувався своєму оптимізмові. Навіть незадовго до нищівного удару з Ірану він не міг передбачити такого майбутнього. З нього був кепський пророк.

Він починав жити подвійним життям: публічним життям дискусій і тим, що лишилося від його приватного життя. 23 січня 1989 року була перша річниця їхнього шлюбу з Маріан. Вона повела його до опери на «Мадам Батерфляй». Місця чудові, в першому ряду нижнього ярусу лож за партером, і як тільки погасло світло, зайшла принцеса Діана й сіла поряд. Розмірковував, що вона думає про сюжет опери, за яким юнак обіцяє дівчині вічне кохання, а потім покидає її і зрештою повертається, проте вже жонатий, чим розбиває їй серце.

Наступного дня вшановували лауреатів Вітбредіської премії в номінації «книжка року», тож його роман, переможець у номінації «найкращий роман», змагався з іншими чотирма переможцями в інших номінаціях, зокрема з біографією Толстого А. Н. Вільсона й першим романом колишнього медичного брата у психлікарні Пола Сеєра «Затишне божевілля». На церемонії з нагоди вручення премії він випадково зустрівся із Сеєром у туалеті. Вгадувалося, що у людини не все гаразд з нервами, тож він почав його заспокоювати. За годину Сеєра оголосили лауреатом. Коли ж просочилися деякі подробиці про сам хід визначення лауреата, то стало зрозумілим, що два члени журі — міністр внутрішніх справ в уряді консерваторів Дуглас Герд і журналіст-консерватор Макс Гастінг «зарізали» «Сатанинські вірші» з причин далеко не літературних. Гомін демонстрацій долинув, так би мовити, і до їхньої дорадчої кімнати і зробив свою справу.

У видавництві «Пенгвін» він уперше посварився з Пітером Маєром й Пітером Карсоном, бо їм не хотілося оспорювати в судовому порядку накладення заборони на ввезення його книжки до Індії.

Аж тут запросив його на обід Ґрем Ґрін, який цікавився лондонськими письменниками небританського походження. На обід до «Реформ-клубу[80]» прийшли також Майкл Ондатже, Бен Окрі, Ганан аль-Шейх, Воллі Монган Сероте та кілька інших письменників, серед яких була і Маріан. Коли він увійшов, довготелесий сутулий Ґрін сидів у глибокому кріслі, проте великий чоловік одразу зірвався на ноги й вигукнув: «Рушді! Заходьте, сідайте ось тут і розповідайте, як вам удалося вскочити в таку халепу! Мені таке навіть не снилося!» Ці слова виявилися навдивовижу заспокійливими. Він усвідомлював, наскільки важкий він тепер несе тягар, наскільки він потребує підбадьорення й підтримки. Він сів біля великого чоловіка й почав розповідати, а Ґрін слухав уважно; відтак, не сказавши й слова про почуте, він сплеснув у долоні й скомандував: «Так. Час обідати». За столом він майже нічого не їв, проте випив чимало вина. «Я їм лишень для того, — сказав він, — аби випити трохи більше вина». Після обіду вони фотографувалися на сходах клубу, щільно обступивши вдягненого в коротке брунатне пальто осяйного Ґріна, що скидався на Ґулівера в країні Ліліпутії.

Кілька тижнів потому він показав той знімок офіцерові Спеціальної служби, одному із тих, що входили до групи його захисту. «Це — Ґрем Ґрін, — сказав він, — великий британський письменник». «Так, так, — сказав поліцейський задумливо, — він колись у нас служив».

Книжка отримала дуже схвальні відгуки у Сполучених Штатах, однак 8 лютого він почув неоднозначний відгук своєї дружини, яка сказала, що йде від нього, та все ж хотіла бачити його на обіді з нагоди виходу її роману «Джон Долар». За чотири дні період хиткої рівноваги, що запанував після виходу книжки і викликаного нею лиха, завершився.

Для Пакистану дві тисячі демонстрантів — це невеличка юрба. Навіть найскромнішої величини політикан, плеснувши в долоні, може вивести на вулиці значно більше тисяч. Те, що на штурм американського інформаційного центру в серці Ісламабада зібралося тільки дві тисячі, було, до певної міри, хорошим знаком. Отже, пристрасті на повну силу ще не розгорілися. Прем’єр-міністр Беназір Пгутто