Читати книгу - "Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya "

   Це сталося приблизно тоді, коли Природа і Почуття створили Хранителів, довіривши їм оберігати найцінніше – елементи, на яких тримався Елемстоун. До того часу Смерть повністю змирилася зі своєю поразкою проти Вищих Духів і назавжди зачинилася у Потойбіччі. Принаймні вона думала, що змирилась. Але велика образа постійно нагадувала їй, що якби вона мала можливість знищити Елемстоун, вона б зробила це без жодних сумнівів. Смерть хотіла переконати себе, що прийняла поразку, та десь глибоко всередині власної, вкритої темрявою, сутності вона знала, що це не так. Вона продовжила виконувати своє призначення перед людством, аби хоча б трохи відволіктись від нав’язливих думок про помсту. Проте все змінилося тоді, коли вона дізналася про Хранителів. Це було для неї занадто. До неї дійшли чутки, що Природа і Почуття не єдині живі істоти в Елемстоуні. Смерть зненавиділа свою самотність ще більше. Вона залишилася зовсім одна, більш того, навіть душі, які проживали в її світі, не хотіли мати з нею жодних справ. Врешті-решт вона вирішила, що заслуговує на того, хто завжди буде поруч. Смерть прагнула довести, в першу чергу собі, що їй не потрібна дружба Природи і Почуттів. Так і почалася історія тих, хто стали найвідданішими слугами Смерті.

   Однієї темної ночі, коли ворони кружляли над замком Смерті, а крики закатованих душ проносилися всім Потойбіччям, вона вирішила діяти. Цей крок дався їй надто складно, а ціна за дружбу виявилася захмарною. Тієї ночі вона покинула своє мешкання, залишивши Чорного Кота за головного і взяла із собою лише чотири речі, які дісталися їй у спадок від мертвого Хаосу, не враховуючи Сувій Руйнації. Вони могли здатися зовсім непотрібними у такій ситуації, однак Смерть знала, що лише ці речі здатні змінити все. Не дарма ж вони належали самому Хаосу – могутній енергії, що була частиною усіх світів та всесвітів, і яка колись відреклася від половини своєї сили, заснувши вічним сном, аби стати основним матеріалом створення Потойбіччя, на відміну від Елемстоуну, де головну роль відігравали лише елементи. Хтось з мудреців казав, що з Хаосу постали три Вищих Духа і я досі дивуюся, що жоден з них не знав про існування один одного, поки їм не судилося зустрітися. Хоча, можливо, це сталося у різний період часу? Цікаво, хто постав першим? Ставлю на Природу. Однак своє прихильництво Хаос назавжди подарував Смерті. Та як би там не було, зараз це не мало ніякого значення.   

   Отже, взявши із собою лише точити речі – гілку плакучої верби, свічку, маленький мішочок попелу і пелюстки женьшеню, Смерть покинула свій замок. Вона хотіла знайти особливе місце. Місце, де мала вершитися історія. Її власна історія з її власним щасливим кінцем. Щоправда, як ви могли здогадатися, щасливішою вона не стала анітрохи. Лише вічний гнів, жорстокість і прагнення до помсти. Чому?

   Вона блукала світом багато днів в надії знайти ідеальне місце. Утім Потойбіччя здалося їй таким неймовірним, що до душі Смерті припали не одне, а декілька місць. Ліс, Поле Буревію, Оракул Темряви і Долина Гніву – в кожному з цих місць Смерть заховала дещо таке, що позбавило її милосердя і в підсумку, щастя. 

   Не довго вагаючись, вона вийняла своє власне серце. Так, Вищі Духи теж мають серця, до речі. Вони не схожі на ті, що ми звикли бачити, однак ці серця – місце, де зберігаються спогади і нагадування про те, що вони набагато ближчі до людей ніж їм здається. Ми маємо жити в гармонії з природою, давати волю своїм почуттям, а не ховати їх і в кінці мусимо померти. Але тоді Смерть не переймалася людьми. Вона розділила своє серце на чотири частини, позбавивши себе і всіх милосердя, краплинку доброти і чесності. Кожну з частин вона надійно запечатала в обраних місцях, помістивши разом з ними і спадок Хаосу. Схоже, Лібер був її фанатом. Все, більше не жартую.

   І якщо раніше Смерть мала хоча б відблиск світла в суцільній темряві, то тепер вона віддала це землі, обмінявши самотність і палку надію на щастя на жорстокість і вірних друзів. Її так злило те, що у Елемстоуна і Вищих Духів є Хранителі, що вона прагнула не дати їм зламати себе. А вийшло так, що вона сама себе зламала. Знищила і покинула на вічні муки. Зате вона була не одна.

   Минали десятиліття. Смерть довго чекала на результати своєї жертви і одного дня все ж дочекалася. Диву судилося статися. За ці нескінченні роки частини її серця переформувалися, створивши з дарами Хаосу міцний союз, відродившись у новому вигляді – у вигляді чотирьох Проклятих. Так вона назвала їх, передражнюючи славнозвісних Святих. Вони виглядали майже як люди, але їх здібності і внутрішній світ більше нагадували демонів. Слово Смерті для них було законом, а вона сама і її елементи – всім життям. Чутки про Проклятих розліталися далеко за межами Потойбіччя, а легенди про них розказували навіть в Елемстоуні. Щоправда, це були звичайні казки і ніхто не ставився до цього серйозно. 

   А тепер слухайте про кожного з них. Тож, їх постало чотири, стільки, скільки ж частин розбитого серця Смерті – Ши, Рен, Нана і Кін. Вони були скрізь, де існувала потойбічна енергія. Напевно тому Ніко так здивувався їх присутності у Елемстоуні. Виявилося, що Мірабель стала їх ключем до цього світу, аби помститися за Чорного Кота і Смерть. Насправді ж кожен з Проклятих мав особливі здібності.

   Ши виглядала як дівчина з коротким рівним волоссям до плечей, кольору смоли, червоними губами, смуглою шкірою і повністю білими очима. Та, власне, в них усіх вони були повністю білі. Її руки і тіло обпліталися гілками плакучої верби, які могли дістатися будь-якої назначеної точки. Вона уособлювала страх перед смертю. 

   Рен був Проклятим із дивною зачіскою, волосся якого стирчало догори і займалося вогнем коли він злився. Він володів силою свічок, які залишав людям, аби показати, скільки їм зосталося жити. Коли свічка догорала, людина помирала. Рен був уособленням швидкоплинності життя. 

   Нана мала вигляд молодої жінки з довгим каштановим волоссям, родимкою під нижньою губою, а її очі повністю підводилися попелом. Вона мала здатність викликати попелясті бурі і уособлювала небезпеку.