Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

***

У квартирі стає тихо, як тільки-но подруга йде додому. Впавши на ліжко, я занурююся знову у свій телефон. Думки дзижчать мов рій бджіл, що загубили свою королеву. Я так і не визначилася з тим, що робити далі.

Боюся ухвалити остаточне рішення, бо не розумію, що чекає на мене потім. Якщо відповідь Максима мене розчавить, я хотіла б знати про це вже зараз. Щоб підстелити собі соломи та бодай якось пом'якшити падіння.

Заходжу на його сторінку та всоте переглядаю наявні фотографії. Їх лише вісімдесят вісім. Вдивляюся в них, намагаючись знайти хоч якусь підказку, що могла б пояснити, чим я так йому сподобалася.

На більшості знімків Максим позує один — на тлі якихось краєвидів, у поїздках, на ділових зустрічах. Поза завжди впевнена, погляд прямий, спина рівна. Він виглядає так, ніби точно знає, що все йому під силу.

Усього на кількох його світлинах окрім природи, будівель чи колег, поруч із Максимом присутня дівчина. Красива і струнка, з прямим волоссям, яке блищить мов воронове крило. З дуже довгими ногами.

Вона ідеальна пара для такого, як він. Її звати Аріна і це вона — наречена Максима. Відшукати її сторінку було не важко.

Серце стискається від образи. Як я могла бути настільки дурною, щоб закохатися в нього?  А я ще й думала, що йому сподобалася.

У нього під боком така красуня, навіщо йому я… Я ж зовсім з іншого тіста. Зі мною можна хіба що розважитися перед кінцем парубоцького життя. Я тимчасова і випадкова, тоді як вона із ним назавжди.

Заходжу до Аріни на сторінку. Кожна її фотографія як розворот журналу. Подорожі, розкішні сукні, стильні інтер'єри. Вона здається такою далекою, недосяжною.

Ідеальна.

Мені ніколи не стати такою. Гортаю фотографії одна за одною, і з кожною новою світлиною почуття власної меншовартості тільки посилюється. Гарячі сльози навертаються на очі, а в горлі з’являється присмак гіркоти. Плачу ридма.

Він чужий. Наречений. Майбутній чоловік. Вона народить йому дитину, може навіть не одну, і вони будуть жити щасливо, в той час, як я зводитиму кінці з кінцями, намагаючись самотужки виростити нашу з ним дитину.

Образа, біль та несправедливість душать мене зсередини. Стискаю телефон у руках, відчуваючи, як наростає ще й злість. Я була його іграшкою, тимчасовим захопленням. Він скористався мною, знаючи, що має наречену. Я мала бути для нього важливою, а не... тою про кого можна забути.

Приголомшена надлишком щемливих почуттів, я повертаюся на Максимову сторінку і тисну на кнопку «написати повідомлення».

«Привіт. Це Поліна. З конференції. Якщо ще пам'ятаєш»

Відправляю. Відразу починаю мучитися сумнівами. Може, не варто було писати. Але зупинитись вже неможливо. Він у мережі.

«Я вагітна», — шлю наступне повідомлення, відчуваючи, як усередині все перевертається.

«Від тебе, як ти вже зрозумів.»

Минає хвилина, потім дві. Він не відповідає. Я нервую. Серце починає битися швидше, тремтять пальці. Мене то спекотно, то холодно. Кусаю губи до крові.

Чому він мовчить? Може, не побачив? Чи просто не хоче відповідати?

Минають ще п'ять хвилин, але відповіді так і нема.

Я знову починаю писати, бо не можу терпіти цю тишу.

«Просто хотіла, щоб ти знав»

Заплющую очі. Підступає нова хвиля сліз. І чого я знову сподівалася на щось інше?

«До речі, вітаю з майбутнім весіллям! Наречена дуже гарна». Палець лише на секунду застигає над кнопкою «Надіслати».