Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Мої думки металися від однієї до іншої, намагаючись знайти логіку в ситуації, яка, здавалось, була позбавлена будь-якого сенсу.

— Пінкі? — тихо запитав я, помітивши пухнастого поруч, який притулився до моєї ноги, час від часу б’ючи мене своїм хвостиком. — Ходімо спати, друже.

Я вийшов на задній дворик, оглядаючи територію. Небо ще було сіре, а ранкова роса на траві блищала в м'якому світлі світанку. Лише звуки пташиного щебету порушували ранкову тишу.

Автомобіль Руслана все ще був відсутній. Ситуація ставала дедалі тривожнішою і загадковішою. Вночі, хоча я й намагався знайти виправдання для його відсутності, ранок приніс нові питання і більше невизначеності.

Я тихо зайшов до кухні, де Мелісса вже сиділа, тримаючи в руках чашку чаю. Ранкове світло ніжно лилося через вікно, заливаючи кімнату теплим відтінком. Вона виглядала виснаженою, а її очі були втуплені в чашку, немов намагалися знайти в ній спокій.

— Добрий ранок, — промовив я, намагаючись бути якомога м'якшим і заспокійливим. — Як ти?

Мелісса злегка підняла голову, і я помітив, як її очі блищать від недосипання і переживань. Вона виглядала, наче бореться з собою, перш ніж відповісти.

— Привіт, — прошепотіла вона, її голос був слабким і нерішучим. — Добре. Вже краще.

Я присів поруч з нею за столом, спостерігаючи за тим, як вона обережно робить ковток чаю. Її руки тремтіли, і, здавалося, кожен рух був важким.

— Ти як? — повторив я, наголошуючи на кожному слові, намагаючись виявити більше турботи, ніж просто ввічливий інтерес.

Мелісса підняла погляд, і наші очі зустрілися. Я побачив у її погляді втому і розчарування, що були так очевидні, що це неможливо ігнорувати.

— Це допит? — запитала вона, її усмішка була слабкою і сумною. А очі, хоч і намагалися бути легкими, все ще видавали її глибоке незадоволення.

— Може бути й так, — відповів я, посміхнувшись. — Руслан так і не повернувся?

— Сказав, що приїде завтра, — прошепотіла дівчина, піднімаючи погляд до стелі, ніби намагаючись знайти там розраду. — Принаймні, я отримаю можливість відпочити від нього.

— Усе настільки погано?

Мелісса лише знизила плечима, а погляд знову зустрівся з моїм. Вона мовчки давала зрозуміти, що слова не завжди можуть передати всю глибину її відчуттів.

— Тобі справді так цікавий Руслан? — її голос звучав тривожно, а голова була трохи схилена вбік, спираючись на долоню. Вона ніби дійсно шукала підтвердження або пояснення, чому її чоловік викликає у мене інтерес.

— Мені цікава ти, Меліссо, — відповів я з щирою турботою. — І я хвилююсь лише про тебе. Ти важлива для мене.

Її очі м'якнули, і вона кивнула, невелика посмішка, що розцвіла на її губах, була і відчутно вдячною, і знову ж таки, трішки сумною.

— Дякую…

Деякий час, ми просто сиділи в тиші, де єднання без слів було важливішим за будь-які розмови.

— Я збираюсь сьогодні до дитячого будинку, — сказав я, порушуючи нашу тишу. — Ната вчора розповідала про якийсь пікнік.. Проте, я дійсно не можу бути присутнім.

Мелісса поглянула на мене, і її вираз обличчя став сумним.

— Гадаю, сенсу в цьому пікніку більше немає, — прошепотіла, скоріше, до себе, схиливши голову трохи набік. Однак, я почув. — Навіщо тобі туди їхати?

Я підняв погляд на її ніжні очі, які, попри всю тугу, залишалися неймовірно виразними і проникливими.

— Я час від часу завожу малим речі, іграшки, чи просто проводжу з ними час, — відповів я, помічаючи, як її очі м'яко відсвічуються у світлі ранкового сонця. — Ти ж знаєш, що я й сам жив там декілька років. Це частина мого життя, і я відчуваю, що це важливо.

Дівчина кивнула, але її погляд був занурений у роздуми.

— Якщо ти не проти, — сказала вона, її голос був тихим, але наповнений рішучістю. — Я могла б скласти тобі компанію?

І я не міг стримати посмішки, коли я почув її слова.

— Авжеж, — відповів я з щирим теплом у голосі. — Я буду дуже щасливим, якщо ти приєднаєшся.

Мелісса також подарувала мені свою чарівну посмішку, і цей невеликий акт радості став для нас світлом у темряві.