Читати книгу - "Біле Ікло"

– А він не втече? – запитав його новий власник.

Мат стенув плечима:

– Варто ризикнути. Єдиний спосіб переконатися – це випробувати його.

– Бідолаха, – із жалем промовив Скотт. – Йому вкрай потрібна людська ласка, – додав він, повертаючись до входу в хатину.

Він вийшов звідти зі шматком м’яса й кинув його Білому Іклу. Вовк відскочив і став здалеку підозріло розглядати подачку, зате до м’яса підскочив пес.

– Геть, Майоре! – загарчав Мат.

Але було вже пізно! Майор кинувся на м’ясо. У той момент, як він схопив його зубами, Біле Ікло накинувся на Майора. Той упав. Мат побіг на допомогу, але Біле Ікло був швидшим за нього. Майор устав, хитаючись, на ноги, та кров, що заюшила з його горла, широкою плямою почервонила сніг.

– Дуже шкода, але він дістав по заслузі, – хутко мовив Скотт.

Проте Мат устиг уже вдарити Білого Ікла ногою. Стрибок, клацнули зуби, і різкий зойк наповнив повітря. Біле Ікло зі злісним гарчанням відскочив на кілька ярдів, а Мат нахилився, щоб дослідити свою ногу.

– Здорово прикрасив, – сказав він, указуючи на розірвані штани й нижню білизну, а також на криваву пляму, що збільшувалася.

– Я казав тобі, Мате, що це безнадійно, – промовив упалим голосом Скотт. – Я багато думав про це й бачу: залишається тільки один спосіб, якого й доведеться вжити.

Із цими словами він вийняв револьвер, відкрив барабан і впевнився в тому, що його заряджено.

– Слухайте, містере Скотт, – сказав Мат, – цей собака занадто довго смажився в пеклі, щоб так одразу перетворитися в янгола. Дайте йому час.

– Глянь на Майора, – заперечив хазяїн.

Погонич зиркнув на пораненого собаку. Він лежав на снігу у великій калюжі крові, конаючи.

– Так йому і треба. Ви самі це сказали, містере Скотт. Він хотів украсти м’ясо в Білого Ікла й за це поплатився. Інакше й бути не могло. Я сам не дав би жодного гроша за собаку, який не зумів б захистити свого кавалка м’яса.

– Та подивися на себе, Мате. Усе це нічого, коли йдеться про собак, але є межі…

– І мені так і треба, – уперто сказав Мат. – Навіщо я вдарив його? Ви самі сказали, що він мав рацію; отже, я не мусив його бити.

– Найкраще, що можна для нього зробити, це вбити його, – сказав Відон Скотт. – Приручити його неможливо.

– Послухайте, містере Скотт, дайте бідоласі отямитися. Він іще не мав цієї можливості. Він щойно вийшов із пекла й уперше відчув волю. Майте терпіння, і якщо він не виправиться, я сам пристрілю його. От!

– Бог свідок, що я зовсім не хочу вбивати його, – відповів Скотт, ховаючи револьвер. – Ми залишимо його на волі й поглянемо, чого можна домогтися добром від цього вовка. Я зараз зроблю дослід.

Він підійшов до Білого Ікла й заговорив із ним лагідно й м’яко.

– Озбройтеся краще дрюком, – порадив Мат.

Біле Ікло нашорошився: щось загрожувало йому. Він убив пса свого бога, вкусив його товариша, і йому не залишалося нічого іншого, як чекати страшного покарання. Але він і не думав упокорюватися. Він наїжачився, вишкіривши зуби, очі його заблищали, і все тіло напружинилося, готуючись до нападу. У бога не було в руках дрюка, і Біле Ікло дозволив йому підійти зовсім близько. Бог простяг руку й почав опускати її над його головою. Біле Ікло зіщулився й насторожився. Отут і крилася небезпека – зрада абощо. Він добре знав, до чого владні й хитрі людські руки. Крім того, він не терпів дотику. Він загарчав іще грізніше та ще більше зіщулився, але рука й далі опускалася. Вовк не хотів кусати цю руку й терпів наближення її доти, доки інстинкт, що пробудився, не сп’янив його ненаситною жадобою до життя.

Відон Скотт гадав, що завжди зуміє уникнути укусу, але йому довелося познайомитися на ділі з надзвичайною швидкістю Білого Ікла, котрий нападав із упевненістю й моторністю згорнутої змії.

Скотт зойкнув від болю й затис здоровою рукою наскрізь прокушену кисть. Мат міцно вилаявся й підбіг до нього. Біле Ікло позадкував, вискаляючись і грізно дивлячись на людей. Тепер він міг очікувати на ще жорстокіші побої, ніж ті, якими нагороджував його Красунчик Сміт.

– Стій! Що ти збираєшся робити? – раптом крикнув Скотт, побачивши, що Мат забіг у хатину й вискочив звідти з рушницею.

– Нічого, – тихо відповів той з уявною байдужістю, – я тільки збираюся додержатися даної вам обіцянки. Мушу ж я його вбити, коли сказав, що вб’ю?

– Ні, не мусиш…

– Мушу! От побачите!..

Так само, як заступився Мат за Білого Ікла, коли той вкусив його, так заступився за нього тепер Скотт.

– Ти казав, що треба дати йому нагоду виправитися. То дай же її! Ми щойно взялися за нього; не можна ж негайно чекати результатів. Цього разу й мені по заслузі. А тепер глянь на нього.

Біле Ікло, пригорнувшись до рогу хатини, у сорока кроках від них, злобливо гарчав, але не на Скотта, а на погонича.

– От тобі маєш! – висловив погонич свій подив.

– Дивися, який він розумний, – швидко вів далі Скотт. – Він так само добре розуміє значення вогнепальної зброї, як і ми. Він дивовижно тямущий, і треба дати змогу розвинутися цьому розуму. Поклади рушницю.

– Добре, – погодився Мат і притулив рушницю до дров, що лежали поруч.

– Що ви на це скажете? – вигукнув він наступної миті.

Біле Ікло влігся та припинив гарчати.

– Це треба розслідувати. Побачимо.

Мат схопився за рушницю; тієї самої хвилини Біле Ікло знову загарчав. Погонич відставив рушницю убік, а пес змовк і сховав ікла.

– А тепер, для жарту!..

Мат узяв до руки рушницю й став повільно підіймати її догори. Із цим рухом знову пролунало гарчання Білого Ікла, що підсилювалося в міру наближення рушниці до плеча. Утім, раніше, ніж Мат устиг прицілитися, вовк відскочив за ріг хатини. Мат здивовано втупився в порожнє місце на снігу.

Погонич урочисто поставив рушницю на землю й, обернувшись до свого господаря, сказав:

– Я згоден із вами, містере Скотт: цей собака занадто розумний для того, щоб убивати його.

Розділ VI

Улюблений хазяїн

Коли Біле Ікло помітив наближення Відона Скотта, він наїжачився й загарчав, даючи цим зрозуміти, що не допустить покарання. Двадцять чотири години минуло відтоді, як він прокусив руку,