Читати книгу - "Острів Скарбів"

Тільки-но лікар пішов, обурення піратів, стримуване страхом перед Сильвером, вийшло назовні, і вони закидали його обвинуваченнями в подвійній грі, у тому, що він хоче вигородити себе й пожертвувати іншими. Одне слово, вони здогадувалися, що Сильвер насправді замишляв зробити. Це було так очевидно, що я навіть не уявляв, як він викрутиться з цієї халепи.

Але Сильвер був розумнішим за них усіх разом взятих. Крім того, остання нічна перемога дала йому величезну перевагу над ними.

Він вилаяв їх, обізвавши дурнями й бовдурами, і заявив, що вважає за необхідне, щоб я переговорив із лікарем. Тикав їм мапу й запитував, чи хочуть вони порушити договір про перемир’я саме в той день, коли збираються відшукувати скарби.

– Ні, чорт забирай! – гаркнув він. – Ми порушимо договір, коли це буде для нас вигідно. А доти я догоджатиму лікарю, хай мені доведеться навіть змазувати йому чоботи ромом.

Наказавши розпалити багаття, Сильвер зашкутильгав униз по схилу на своїй милиці, опираючись на моє плече. Пірати так і стояли зніяковілі. На них вплинули не стільки його доводи, скільки наполегливість.

– Не так швидко, друже, не так швидко, – сказав він мені. – Вони можуть накинутися на нас, якщо побачать, що ми квапимося.

Ми повільно спустилися піщаним схилом туди, де за частоколом на нас чекав лікар. Наблизившись, Сильвер гукнув:

– Нехай хлопчик розповість вам, лікарю, як я врятував йому життя, хоча мене хотіли за це усунути з капітана. Можете мені вірити! Лікарю, коли людина грає своїм життям так, як я, і наражається на небезпеку, то, природно, йому хочеться почути хоч одне добре слово! Пам’ятайте, справа йде не тільки про мене, але й про порятунок цього хлопчика. Думаю, лікарю, що ви не відмовитеся дати мені хоча б слабку надію.

Сильвер, як тільки повернувся спиною до своїх товаришів, відразу змінився. Щоки його запали, голос затремтів й обличчя посіріло.

– Джоне, невже ви боїтеся? – запитав лікар.

– Лікарю, я не боягуз, зовсім не боягуз, навіть от на стільки! – Сильвер показав пучку. – Але я скажу відкрито: мені мурашки бігають по тілу при думці про шибеницю. Ви добра й справедлива людина, – такого я бачу вперше! Ви не забудете добра, зробленого мною, так само, як і зла, авжеж. А тепер я відійду вбік і залишу вас із Джимом наодинці. Це ви теж додасте до моїх заслуг, хіба ні?

Відступивши вбік на кілька кроків, щоб не чути нашої розмови, Сильвер сів на пеньок і, посвистуючи, позирав то на нас, то на своїх товаришів, що розпалювали багаття й виносили із блокгауза шинку й хліб для сніданку.

– Отже, Джиме, – почав лікар, – ти потрапив до їхніх рук і пожинаєш те, що посіяв. Але в мене не вистачає духу лаяти тебе. Скажу одне: якби капітан Смоллетт був здоровий, ти не насмілився б утекти. Але він лежав поранений і не міг перешкодити тобі, от ти й скористався цим – утік, як безчесний дезертир!

– Лікарю, – відповів я, і голос мій тремтів, бо я не міг стримати сліз, – не дорікайте мені. Я сам себе вже й лаяв, і соромив. Моє життя висить на волосині, і мене досі не вбили тільки завдяки заступництву Сильвера. Повірте, лікарю, я не боюся смерті, але мене страх як лякає катування. Якщо мене катуватимуть…

– Джиме, – урвав мене лікар, і голос його теж затремтів. – Цього я не перенесу. Перелазь скоріше й біжімо.

– Але, лікарю, я дав слово честі.

– Знаю, знаю! – викликнув він. – Але що ж робити? Я візьму на себе весь сором і ганьбу порушеного тобою слова. Але я не можу покинути тебе тут. Стрибай сюди скоріше, і ми зникнемо зі швидкістю антилоп.

– Ні, – наполегливо відмовився я. – Ви знаєте, що ні ви, ні сквайр, ні капітан не вчинили б так на моєму місці. І я теж так не зроблю. Сильвер довіряє мені, я дав слово й мушу повернутися. Але ви, лікарю, не дали мені доказати. Якщо мене катуватимуть, я можу виказати, де перебуває шхуна. Адже мені пощастило захопити її, і вона стоїть тепер у Північній бухті, у південній її частині, саме на межі припливу. Її можна звідти вивести.

– Шхуна! – скрикнув лікар.

Я розповів йому коротенько про свої пригоди, і він мовчки вислухав мене.

– Дивно! – мовив він, коли я скінчив свою оповідь. – Кожен твій крок сприяє нашому порятунку. І ти думаєш, що ми дамо тобі вмерти? Ні, це не гідна винагорода за все, що ти для нас зробив. Ти виявив змову, ти знайшов Бена Ґанна – кращого ти не зробив би, навіть якби прожив дев’яносто років. Клянуся Юпітером, цей Бен Ґанн на вигляд – диявол! Сильвере! Сильвере! – раптом крикнув він. – Я хочу дати вам гарну пораду – не кваптеся з пошуком скарбів.

– Я, як можу, намагаюсь відтермінувати справу, – відповів Сильвер. – Але тільки пошуком скарбів я можу врятувати своє життя й життя цього хлопчини.

– У такому випадку, Сильвере, скажу вам більше: коли відшукаєте схованку, будьте насторожі.

– Сер, – сказав Сильвер, – скажу відверто, ви повідомили мені чи то занадто багато, чи то занадто мало. Чому ви полишили блокгауз і віддали мені мапу? Я цього не розумів і тепер не розумію. Я сліпо виконав всі ваші вимоги, хоча ви не дали мені й крихти надії. Ні, це вже занадто! Якщо ви не розтлумачите мені ваші слова, я буду змушений відмовитися від своїх намірів.

– Ні, – задумливо відповів лікар, – я не маю права сказати більше. Це не моя таємниця, Сильвере. Клянуся честю, а то я б вам розповів. Якщо я скажу ще хоч слово, мені перепаде від капітана. Та я таки дам вам маленьку надію, Сильвере. Якщо ми обоє виберемося живими із цієї пастки, я спробую врятувати вас від шибениці.

Обличчя Сильвера просяяло.

– Навіть рідна мати не змогла б утішити мене краще, ніж ви! – вигукнув він.

– Це перше, що я можу сказати вам, – сказав лікар. – І друге: раджу вам тримати цього хлопчину біля себе, і за потреби кличте мене. Я спробую допомогти вам, і це не порожні слова. А тепер до побачення!

Лікар потис мені руку через частокіл, кивнув головою Сильверу й швидким кроком рушив до лісу.

Розділ XXXI

Флінтова вказівна стрілка

– Джиме, – звернувся до мене Сильвер, коли ми зосталися самі, – я врятував життя тобі, а ти мені. Цього я не забуду. Я чув, як лікар умовляв тебе бігти й як ти відмовився. Цього