Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Він отримував мої листи. Що він з ними зробив? Чи завдав собі клопоту хоча б розгорнути? А може, роздратовано зітхав, коли прийшли п’ятий, шостий і сьомий?

Я принижувалася. Будь ласка, пиши, Мале. Будь ласка, не забувай мене, Мале. «Жалюгідно», — подумала я, витираючи розлючені сльози.

Подивилася на озеро. Воно вже почало замерзати. Я пригадала струмок, що розтинав обійстя герцога Керамзова. Узимку ми з Малом чекали, коли він укриється кригою, щоб можна було покататися на ковзанах.

Я стиснула Женину записку в кулаці. Більше не хотілося думати про Мала. Хотілося випалити всі спогади про Керамзін. А понад усе кортіло кинутися назад до своєї кімнати й добряче виплакатися. Але я не могла. Я мусила змарнувати черговий безглуздий, нещасний ранок у товаристві Баґхри.

Прокладаючи собі шлях доріжкою вздовж озера, я не поспішала, а потім, тупочучи, піднялася східцями до Баґхриної хижі й розчахнула двері.

Вона, як завжди, сиділа біля вогню, гріючи кістляве тіло. Я гупнулася на стілець навпроти жінки і приготувалася чекати.

Уривчастий сміх Баґхри нагадував гавкіт.

— То сьогодні ти сердишся, дівко? І на що тобі сердитися? Невже набридло чекати свого чарівного білого оленя?

Я схрестила руки на грудях і нічого не сказала.

— Відповідай, дівко.

Будь-якого іншого дня я б збрехала, сказала б, що все гаразд, що просто стомилася. Але, мабуть, терпець мені увірвався, і я бовкнула:

— Мені набридло це все. — І розгнівано продовжила: — Набридло снідати житнім хлібом і оселедцем. Набридло носити дурнувату кефту. Набридло, що Боткін мене гамселить, і ти набридла.

Я думала, вона оскаженіє, але жінка просто пильно подивилася на мене. Схиливши на бік голову, з очима, що мерехтіли чорним у відблисках вогню, вона нагадувала надзвичайно підступного горобця.

— Ні, — повільно промовила вона. — Річ не в цім. Є ще щось. Що це? Невже бідолашна маленька дівчинка сумує за домом?

Я фиркнула:

— За яким таким домом?

— Це ти мені розкажи. Що такого поганого в твоєму нинішньому житті? Новий одяг, м’яке ліжко, щоразу гаряча їжа, нагода побути Дарклінґовою мазункою.

— Я не його мазунка.

— Але хочеш нею бути, — уїдливо наполягала Баґхра. — Не завдавай собі клопоту дурити мене. Ти така ж, як решта. Я бачила, як ти на нього дивишся.

Щоки у мене спалахнули, захотілося гепнути жінку по голові її власним ціпком.

— Тисячі дівчат продали б рідну маму, щоб опинитися на твоєму місці, однак ти тут почуваєшся нещасною і надулася, як дитина. То розкажи мені, дівко. Що муляє твоє маленьке сумне сердечко?

Звичайно, вона мала рацію. Я чудово знала, що сумую за найкращим другом. Але не збиралася їй цього розповідати.

Я підвелася, з гуркотом відсунувши стілець.

— Ми марнуємо час.

— Справді? А які в тебе ще є справи? Малювати мапи? Приносити чорнило якомусь старому картографу?

— Немає нічого поганого в тому, щоб бути картографом.

— Аж ніяк. І в тому, щоб бути ящіркою, теж немає нічого поганого. Якщо тільки ти не народилася яструбом.

— З мене досить, — буркнула я й повернулася до жінки спиною. Сльози забриніли на очах, а я не хотіла плакати перед лихою старушенцією.

— Куди це ти зібралася? — крикнула вона мені вслід, не приховуючи кепкування в голосі. — Що на тебе там чекає?

— Нічого! — гукнула я їй. — І ніхто!

Щойно я це сказала, від правдивості цих слів зробилося так боляче, що мені аж подих перехопило. Я схопилася за клямку, відчувши, як раптово запаморочилося в голові.

І в цю мить мене накрило хвилею спогадів про екзаменаторів Гриші.

Я у вітальні в Керамзіні. У каміні горить вогонь. Огрядний чоловік у синьому схопив мене і тягне подалі від Мала.

Я відчуваю, як Малова рука відривається від моєї і його пальці вислизають.

Молодик у багряному підняв Мала і потягнув до бібліотеки, гупнувши за собою дверима. Я хвицяюся і борсаюся. Чую, як Мал вигукує моє ім’я.

Інший чоловік тримає мене. Жінка в червоному хапає мене рукою за зап’ястя. Я несподівано відчуваю, як мене накриває хвилею чистої впевненості.

Припиняю смикатися. Мене протинає поклик. Щось усередині здіймається, прагнучи відповісти.

Я не можу дихати. Наче відштовхуюся від дна озера, щоб виринути над поверхнею; легені аж болять, так їм потрібне повітря.

Жінка в червоному уважно дивиться на мене, примруживши очі.

Я чую за зачиненими дверима бібліотеки Малів голос. «Аліно, Аліно».

Саме тоді я розумію. Розумію, що ми з ним різні. Жахливо й непоправно різні.

«Аліно. Аліно!»

Я роблю свій вибір. Хапаю ту штуку всередині й штовхаю її на самісіньке дно.

«Мале!» — кричу я і знову починаю борсатися.

Жінка в червоному намагається втримати моє зап’ястя, але я викручуюся, й кінець кінцем вона мене відпускає.