Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

слід було б сказати щось благородне… Мовляв, я хочу, аби Равка об’єдналася, позбувшись Зморшки. Мовляв, хочу, щоб Дарклінґ опинився в землі, де більше ніколи не зможе нашкодити ні тобі, ні комусь іншому. — Він сумно похитав головою. — Проте, здається, я той самий егоїстичний засранець, яким був завжди. Попри всі просторікування про присяги та честь, насправді мені хочеться притиснути тебе до тієї стіни й цілувати, аж доки ти забудеш, що колись узагалі знала ім’я іншого чоловіка. Тому накажи мені піти, Аліно. Адже я не можу дати тобі титул, армію чи щось інше, чого ти потребуєш.

Він мав рацію. І я це знала. Те крихке й чарівне, що існувало між нами, належало двом іншим людям, не пов’язаним обов’язком та відповідальністю, і я не певна була, чи воно ще існує. Та однаково мріяла, аби він обійняв мене, хотіла почути, як він шепотітиме моє ім’я в темряві, хотіла попросити залишитися.

— На добраніч, Мале.

Хлопець торкнувся місця над серцем, де носив золоте сонце, яке я подарувала йому цілу вічність тому в темному садку.

— Моя суверено, — промовив він ледь чутно. Вклонився й пішов. Двері за ним зачинилися.

Загасивши каганці, я лягла на ліжко й загорнулася в ковдри. Стіна з вікном здавалася схожою на велетенське кругле око, утім, тепер, коли в кімнаті було темно, я бачила зірки. Провела великим пальцем по рубцю на долоні, залишеному багато років тому уламком синього горнятка; це було нагадування про мить, коли цілий світ здригнувся, коли я віддала частинку свого серця, якої більше ніколи не отримаю назад. Ми прийняли правильне рішення, вчинили як слід. Доводилося вірити, що з часом ця логіка заспокоїть. А цієї ночі мені лишалася тільки занадто тиха кімната, біль від утрати, знання, глибоке й незворотне, наче похоронний дзвін: щось гарне зникло.

***

Наступного ранку, прокинувшись, я побачила біля свого ліжка Толю.

— Я знайшов Сергія, — повідомив він.

— А його не було?

— Цілу ніч.

Я вбрала залишений для мене чистий одяг: туніку, штани, нові черевики і грубу вовняну кефту синього кольору Крикунів, підбиту рудим лисячим хутром і з вигаптуваними золотом манжетами. Ніколаї завжди був підготований.

Я дозволила Толі відвести мене сходами до поверху з паровими котлами, до однієї з темних кімнат, де нагрівалася вода. І негайно пошкодувала про свій вибір одягу: там було страшенно спекотно. Я кинула всередину промінець. Сергій сидів біля однієї з металевих цистерн, притулившись спиною до стіни і притиснувши до грудей коліна.

— Сергію?

Він примружився й відвернув голову. Ми з Толею перезирнулись. Я поплескала велетня по руці.

— Іди пошукай собі щось на сніданок, — порадила, відчуваючи, як буркотить мій власний шлунок.

Коли Толя пішов, я приглушила світло і сіла поруч із хлопцем.

— Що ти робиш тут, унизу?

— Там занадто велике, — пробурмотів він. — Занадто високе.

Річ була не лише в цім — щось змусило його назвати Женю на ім’я, і більше не можна було не помічати цього. Нам ніколи не випадало нагоди поговорити про катастрофу в Маленькому Палаці. А може, такі нагоди були, та я ігнорувала їх. Мені хотілося перепросити за Маріїну смерть, за те, що я наразила її на небезпеку. Та якими словами можна виправдати таку помилку? Які слова здатні заповнити порожнечу на місці живої дівчини з каштановими кучерями й схожим на дзвіночок сміхом?

— Я теж сумую за Марією, — сказала нарешті. — І за іншими.

Хлопець затулив обличчя руками.

— Раніше я ніколи по-справжньому не боявся. А тепер постійно наляканий. І не можу це зупинити.

Я обійняла його.

— Ми всі налякані. Цього не варто соромитися.

— Я просто хочу знову почуватися в безпеці.

У нього затремтіли плечі. Я пошкодувала, що не маю такого таланту до пошуку потрібних слів, як у Ніколаї.

— Сергію, — сказала я, не певна, покращу ситуацію чи погіршу, — у Ніколаї є наземні табори, десь у Цибеї і трохи південніше. Є контрабандистські переправи, віддалені від усіляких гарячих точок. Якщо він погодиться, тобі б хотілося залишитися служити там? Ти можеш працювати Цілителем. Або й просто трохи перепочити.

Хлопець не вагався жодної секунди.

— Так, — видихнув він.

Я відчула провину, коли мене накрило хвилею полегшення. Сергій гальмував нас під час сутички з ополченцями. Він нестабільний. Я могла перепросити, промовити кілька даремних слів, та не знала, як допомогти йому і змінити той факт, що ми опинилися на війні. Хлопець став перешкодою.

— Я подбаю про все. Якщо тобі щось потрібно… — я змовк­ла, не знаючи, як продовжити. Незграбно поплескала його по плечу, підвелась і обернулася, щоб піти.

— Аліно?

Я застигла на порозі. Не могла просто залишити хлопця в темряві. На його вологих щоках зблискувало світло з коридору.

— Мені прикро через Женю. І все інше.

Я пригадала, як вони з Марією полюбляли штурхати одне одного ліктями, подумала, як вони сиділи, тримаючись за руки, й пили чай з одного горнятка.

— Мені теж, — прошепотіла.

Вийшовши до коридору, я здригнулася, побачивши, що на мене чекають Баґхра з Мішею.

— Що ви тут робите?

— Ми шукали тебе. Що сталося з тим хлопчиною?

— У нього складні часи, — пояснила я, ведучи їх подалі від кімнати з цистернами.