Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— А в кого вони легкі?

— Він бачив, як твій син випатрав його кохану, і тримав її на руках, коли вона помирала.

— Страждання дешеве, як багно, і зустрічається вдвічі частіше. Та важливо лише те, що ми з нього виносимо. А тепер, — жінка гупнула ціпком, — до уроків.

Це так приголомшило мене, що я не одразу зрозуміла, про що вона. Уроків? Баґхра відмовлялася вчити мене, відколи я повернулася до Маленького Палацу з другим підсилювачем. Збираючи думки докупи, я рушила за старою коридором. Мабуть, дурнувато було питати, та я не змогла стриматися.

— Що змусило тебе передумати?

— Побазікала з нашим новим королем.

— Ніколаї?

Баґхра щось рохнула.

Побачивши, куди Міша веде нас, я пригальмувала.

— Ти збираєшся до залізної коробки?

— Авжеж, — кинула стара. — А що мені, тягти кістки всіма тими сходами?

Я кинула погляд на Мішу, котрий безтурботно подивився на мене, поклавши руку на дерев’яний навчальний меч на стегні. Боком увійшла до жахливої пастки. Міша з гуркотом зачинив ґрати й потягнув важіль. Я заплющила очі, коли ми рвонули вгору, а тоді, смикнувшись, зупинилися.

— І що сказав Ніколаї? — тремким голосом поцікавилась я, коли ми вийшли до Прядки.

Баґхра лише відмахнулася:

— Я попередила його, що, отримавши силу трьох підсилювачів, ти можеш зробитися такою ж небезпечною, як мій син.

— Дякую, — сухо озвалася я.

Вона мала рацію, я це знала, проте це не означало, що мені хотілося турбувати цим Ніколаї.

— І змусила його присягнутися, що він застрелить тебе, якщо це станеться.

— І? — перепитала я, хоч і боялася почути відповідь.

— Він дав мені слово. Якщо воно чогось варте.

Так сталося, що я знала: на слово Ніколаї можна покластися. Він міг оплакувати мене. Міг ніколи не пробачити собі власного вчинку. Та першим коханням принца була Равка. І він ніколи не терпітиме того, що їй загрожує.

— Чому б тобі не зробити цього просто зараз і не врятувати його від таких клопотів? — пробурмотіла я.

— Я щодня про це міркую, — кинула стара. — А надто коли ти плескаєш своїм язиком.

Баґхра буркнула щось Міші, і він повів нас до південної тераси. Двері ховалися в подолі латунної спідниці Остриженої Діви, а на гачках уздовж її черевиків висіли пальта й капелюхи. Баґхра вже й так була загорнута в таку кількість одягу, що я ледве бачила її обличчя, і, перш ніж вийти на кусючий мороз, я схопила для себе хутряну шапку, а на Міші застібнула товсте вовняне пальто.

Довга тераса закінчувалася гострим виступом, схожим на ніс корабля, а хмари лежали перед нами, немов закуте кригою море. Туман, соваючись, відкривав нам краєвид на засніжені вершини й сірі скелі далеко внизу. Я здригнулася. «Занадто велике. Занадто високе». Сергій не помилився. Над хмарами виднілися лише найвищі піки Ельб’єна, і я знову пригадала ланцюг островів, що простягнувся на південь.

— Скажи мені, що бачиш, — наказала Баґхра.

— Здебільшого хмари, — відповіла я, — небо, кілька гірських вершин.

— Наскільки далеко найближча з них?

Я спробувала оцінити відстань.

— Щонайменше два кілометри, а може, й три.

— Добре, — задовольнилася відповіддю стара. — Можеш відтяти їй голову.

— Що?

— Ти вже застосовувала Розтин.

— Це гора, — нагадала я. — По-справжньому велика гора.

— А ти — перша гриша з двома підсилювачами. Роби що кажу.

— Вона за кілька кілометрів.

— Сподіваєшся, що я зістарюсь і помру, поки ти бідкаєшся?

— А що, як хтось побачить…

— Так далеко на півночі ніхто не живе. Припини вигадувати відмовки.

Я роздратовано зітхнула. Вже кілька місяців носила підсилювачі та знала межі своєї сили. Витягла долоні в рукавичках, і світло линуло бажаним водоспадом, замерехтівши на густих хмарах. Я сфокусувала його, звузивши до клинка. А тоді, почуваючись ідіоткою, вдарила в напрямку найближчого піка. Навіть близько не влучила. Світло пропалило хмари щонайменше за сто метрів від гори, на мить вихопивши з темряви нижчі вершини й залишивши по собі клапті туману.

— Як вона впоралася? — запитала в Міші Баґхра.

— Поганенько.

Я суворо зиркнула на нього. Малий зрадник. Хтось позаду мене захихотів. Я розвернулася. Ми привабили цілий натовп солдатів і гриш. У юрбі нескладно було помітити рудий півмісяць волосся Горшова. Онкет скрутилась у нього на шиї помаранчевим шарфом, а поруч іржала Зоя. Прекрасно. Немає нічого ліпшого за крапельку приниження зранку натщесерце.

— Ще раз, — наказала Баґхра.

— Занадто далеко, — буркнула я. — І гора велетенська.

Невже не можна було почати з чогось меншого? Скажімо, будинку.

— Не занадто далеко, — взялася глузувати з мене стара. — Ти так само там, як і тут. Гора зроблена з того ж, із чого й ти. У неї немає легень, тож дозволь їй дихати твоїми. У неї немає пульсу, тож віддай їй своє серцебиття. Це суть Малої Науки. — Жінка гупнула ціпком. — Припини сопіти, мов дикий кнур. Дихай, як я тебе