Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

У цей момент сон почав розмиватися. Образи розсипалися на окремі частинки, як розбите скло. Перед очима Віри почали миготіти уривки фраз, калейдоскоп випадкових вражень і незрозумілих картин. Її чарівний сон розчинився в хаосі.

Лев Гордійович зачаровано дивився. Йому здавалось, що він потрапив у кінотеатр, де показують майстерно зняту якимось відомим режисером, стрічку. Переглядаючи сни Віри, до нього прийшов спокій та впевненість:

«Та у неї ж сни на рівні зі снами Віти! Сюжет, фарби, несподіванки, краса та небезпека. Так, я знайшов гідну заміну тій красуні. Правду говорять, що незамінних людей не буває! Хе-хе! Я молодець... Авжеж я молодець... А вони даремно сумнівались у мені! Я доведу усім, що я здатен ще на великі справи! Мені ще не пора на пенсію... Мене не можна ігнорувати. Мене не можна ось так просто взяти і викинути геть з Братства, після усього того, що я зробив! Вони будуть мене поважати. Вони будуть мене боготворити і поклонятись мені!»

Наступного дня після обіду Лев Гордійович несподівано відчув знайому хвилю енергії, яка розлилася по його будинку. Це була енергетика Віти - дівчини, що мала величезний вплив на його життя. Він завмер, намагаючись зрозуміти, чи не здалося йому. Але хвиля відчуття ставала дедалі сильнішою, заповнюючи весь простір довкола. Лев кинув усе, що робив, і вибіг з підвалу, де залишив Віру. Енергія Віти була всюдисущою: спершу йому здавалося, що вона знаходиться на кухні, потім у ванній, далі - у спальні. Лев метався будинком, немов загнаний звір, аж поки не вибіг у двір. Але й там Віти не було. Його збудження почало змінюватися на злість і збентеження. Вирішивши освіжитися, він повернувся до ванної кімнати. Холодна вода освіжила обличчя, але не заспокоїла думки. Стоячи перед дзеркалом, Лев вдивлявся у своє відображення, намагаючись зібратися. Раптом йому здалося, що енергія Віти стала такою сильною, ніби вона стояла поруч із ним. Він навіть обернувся, впевнений, що побачить її просто за спиною.

– Невже я божеволію? – пробурмотів він. – Ні, я не можу збожеволіти! Ти десь тут, я це знаю! Де ти? Що за фокуси, крихітко?

Він знову поглянув у дзеркало і завмер: він побачив Віту. Її очі дивилися на нього, її усмішка була тією ж самою, яка колись зводила його з розуму.

– Ось де ти, моя люба! – вигукнув він, здивовано й радісно. – Не ховайся в дзеркалі! Іди до мене!

Він простягнув руку до дзеркала, ніби намагався торкнутися її і водночас із його грудей вирвався нервовий сміх.

– Я знаю, що ти тут! Як ти це робиш, люба моя? Що за магія?

Але раптово її обличчя в дзеркалі зникло так само раптово, як і з’явилося. Ця втрата розлютила Лева. Він закричав, розмахуючи руками, і знову кинувся вниз, у підвал.

– Я знаю, що ти тут! Ти була тут, я це відчував! Покажися! Покажися мені!

Однак усе було марно. Енергія Віти зникла, ніби її ніколи й не було. У підвалі знову запанувала тиша, яка давила на нього, мов бетонна плита.

Лев Гордійович повільно сів на стілець. Він відчував, як усередині нього наростає порожнеча. Його радість і надія, що тривали всього кілька хвилин, тепер обернулися на чорну депресію. Його руки тремтіли, а розум лихоманково шукав відповідь: чи це була справжня поява Віти, чи лише гра його уяви?