Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

Віта вже дві доби лежала у своїй кімнаті на ліжку. Вона була занадто слабкою, щоб встати чи хоча б зробити кілька кроків. Експеримент із Колодязем Таємниць коштував їй здоров’я - вона серйозно занедужала. Навіть допомога одного з ельфів, який досконало володів цілющими здібностями, не могла її повністю зцілити. Лікування лише полегшувало її стан на кілька годин, після чого біль і слабкість поверталися.

Віта могла їсти лише фрукти та пити трохи соку. Її постійно мучив головний біль, а бажання спати ставало нестерпним. Макс не знаходив собі місця від хвилювання за її здоров’я. Ар’я ж, хоч і намагалася залишатися зосередженою, не могла позбутися почуття провини. Вона звинувачувала себе за те, що наполягла на використанні Віти для читання думок Лева Гордійовича.

Хранителі Світлого порталу також були розгублені. Їм не вдалося знайти спосіб допомогти дівчині, але відступати вони не могли. День відкриття Чорного Порталу наближався і час грав проти них. Їхньою метою було врятувати Віру та зупинити темні сили, які прагнули зруйнувати баланс світу.

На обід у палац прибув Аль - ельф із крилами. Він мовчки пройшов до Ар’ї та, кинувши на неї проникливий погляд, запросив на розмову. Вони вийшли в іншу кімнату, залишивши решту зануреними у тривожні роздуми.

- Ар'є, я пропоную забрати Віту до себе в хатину у гори. Я там її спробую зцілити музикою та живописом.

- Яким чином? - здивовано запитала ельфійка.

- Я знаю як. Мені наснився сон з відповідями, а ти знаєш, що мої бувають віщими. У мене є здібності, які здатні зцілити дівчину.

- Я думаю, що це хороша ідея. Окрім того, її потрібно заховати подалі від Лева та Чорного Братства. В тебе в хатині на горі вона буде в безпеці – це іще один плюс того, що ти її забереш з собою.

- Чудово, тоді я її забираю.

- Добре. Дякую за допомогу, - сказала ельфійка з надією на зцілення Віти.

Віта сиділа на ліжку, намагаючись змусити себе з’їсти хоч щось. Вона насилу доїла апельсин і зробила кілька ковтків ельфійського нектару, який, хоч і мав цілющі властивості, здавався їй занадто солодким. Макс, який приніс їй тарілку з ніжною ельфійською випічкою, благав її скуштувати хоча б шматочок. Однак дівчина лише похитала головою, ледве витримуючи сам погляд на їжу.

- Я не можу, Максе, пробач. - ледь чутно сказала вона.

Хлопець зітхнув, поставив тарілку на столик і вийшов з кімнати, розчарований і трохи роздратований він вийшов з її кімнати. Він не звик бачити Віту настільки слабкою і безпомічною, і це ще більше посилювало його тривогу...

Несподівано двері відчинилися і до кімнати зайшов Аль. Його поява була настільки несподіваною, що Віта спершу не повірила своїм очам. Проте ельф не промовив ні слова. Він впевнено підійшов до неї, підхопив на руки та, не звертаючи уваги на її слабкі протести, крокував до відчиненого вікна.

"Що відбувається?" - хотіла вигукнути Віта, але встигла лише видихнути, перш ніж потужний потік вітру заглушив її голос. Ельф зробив різкий змах крилами і вони піднялися високо над землею.

Спершу Віта була приголомшена. Шум вітру у вухах, страшенна висота і раптова зміна обстановки змусили її серце стискатися від паніки. Вона міцно трималася за Аля, бо погляд униз змушував її заплющувати очі. Але згодом вона почала відчувати його спокій. Його рухи були впевненими, міцні руки тримали її надійно, ніби запевняючи, що з нею нічого поганого не станеться. Ельф летів над верхівками дерев, розсікаючи повітря своїми сильними крилами. Ліс під ними невдовзі закінчився, і вони наблизилися до величних скелястих гір. Віта краєм ока помітила, як внизу бушував океан, здіймаючи хвилі до самого неба. Ліворуч тяглися могутні гори, їх вершини вкривали сліпучо-білі шапки снігу. Відчуття польоту, що спершу лякало, почало зачаровувати її. Її дихання стало рівнішим, а страх поступово зникав. Аль здійснив ще кілька помахів крилами, і Віта помітила, як вони плавно почали опускатися вниз.

Нарешті його ноги торкнулися землі і Віта вдихнула свіже прохолодне повітря. Він обережно підняв її на руках, заніс на велику терасу будинку і поклав на зручний диван, де можна було відпочити і насолоджуватись видом. Тераса була просторою, з неймовірною атмосферою спокою, схожою на палац Ар'ї, лише з тим, що тут панували світлі кольори, особливо білого, який виглядав так органічно і ніжно. Білі тоненькі штори, які легко колихались від легкого вітерця, ніжні меблі з білого дерева, білі вази, наповнені квітами, білі горщики з вазонами - все виглядало немов у казці. Також був білий килимок, на якому можна було босими ногами відчути м’якість поверхні. Проте, не все було таким білим - поручні тераси, так само як і сам будинок, мали відтінок ніжного шоколаду, що чудово поєднувався з навколишнім декором. Однак, найбільше враження справляли квіти. Вони росли всюди, розцвітали різними кольорами: червоний, рожевий, синій, фіолетовий, малиновий, жовтий, блакитний, оранжевий. Їх було так багато, і всі вони були неймовірно красивими. Віта відразу помітила серед них знайомі їй квіти - троянди, ромашки, піони. Проте більшість квітів були їй незнайомі. Вона дивилась на цю красу з відкритим ротом, вдихала аромат і відчувала, як серце наповнюється радістю.

В цей час Аль пішов до будинку, залишивши її на самоті. Віта пам’ятала, що вона зовсім не розуміє цього ангелоподібного ельфа, а він не розуміє її мови. Як же вони можуть спілкуватися? Як знайти спільну мову в цьому дивовижному світі?

«Що ж я тут роблю? Без дозволу і без відома Ар’ї він би не забрав мене сюди! І тоді, коли він нас вперше зустрів в Ельфійському лісі він не здавався мені ворожим. Тому боятися мені нічого!» - заспокоювала себе дівчина.