Читати книгу - "Срібний трон"

Ось чому, умовивши Трясогуза підсадити його, вихопивши меча та висунувши голову, він виявив неабияку хоробрість. І принц, і Трясогуз зробили б так само, якби змогли пролізти в цей надто вузький для них отвір. Юстас був ледь більшим за Джил, проте більш незграбним, і, пролізаючи крізь отвір, він звалив на себе маленьку снігову лавину й запорошив собі обличчя. Тож немає нічого дивного в тому, що, обтрусивши сніг з очей та несподівано побачивши десятки фігур, які щодуху бігли до нього, він спробував їх відігнати.

– Стій, Юстасе, стій! – заволала Джил. – Це друзі! Ти що, не бачиш? Ми ж у Нарнії! Усе гаразд!

Юстас озирнувся і, побачивши, що це правда, вибачився перед гномами (які відповіли, що вибачатися немає за що), а після того десятки товстих, волохатих, коротеньких рук допомогли йому (як п’ять хвилин тому вони допомогли дівчинці) вибратися з печери. Джил злізла схилом, просунула голову в отвір та радісно прокричала щасливу звістку. Коли ж відвернулась, то почула, як Трясогуз бурмоче: «Ой-ой-ой, бідолашна Поул! Для неї це виявилось занадто. Не здивуюсь, якщо вона не при тямі. У неї почались галюцинації».

Джил приєдналась до Юстаса, вони потиснули одне одному руки і вдихнули на повні груди вільного нічного повітря. Їм обом дали випити гарячого чаю, а Юстасу ще й позичили теплу накидку. Поки вони пили чай маленькими ковточками, гноми вже розкидали сніг кругом отвору та розширили його – тепер їхні кирки та лопати весело грюкали, зовсім як ноги фавнів та дріад у танці десять хвилин тому. Минуло лише десять хвилин! А Джил та Юстасу вже здавалося, що всі їхні пригоди у темряві та духоті, увесь цей морок їм лише примарилися. Тут, на поверхні, на морозі, коли над землею світить місяць та сяють такі величезні зорі (зірки в Нарнії ближче, ніж у нашому світі), а навкруги стільки добрих та веселих облич, ніяк не віриться в Підляндію.

Не встигли чада попити чаю, як з’явилося дванадцять кротів, ще заспаних і через те роздратованих. Дізнавшись, у чому справа, вони змінили гнів на ласку та одразу ж із радістю стали до роботи. Навіть фавни знайшли собі посильну справу: в маленьких візках вони відвозили землю подалі, а білки метушилися, ганяючи туди-сюди із такою швидкістю, що Джил було несила вгледіти, що саме вони робили, окрім метушні. Ведмеді з сичами заходилися давати поради, наполягаючи, аби діти зайшли до печери (туди, де Джил бачила вогнище) погрітися та повечеряти як слід. Але діти й чути про це не бажали, доки не побачать друзів на волі.

Жоден землекоп у нашому світи не зрівняється с тутешніми гномами та розумними кротами! Хоча, по правді кажучи, і кротам, і гномам робити це зовсім не важко – вони обожнюють рити та копати. Ось чому діти не встигли й оком змигнути, як ті прорили на схилі гори широченний лаз. І звідти, із темряви, під місячне світло – це була б, бр-р-р, дуже лячна картина, якщо не знаєш, хто там у середині гори, – з’явилась спочатку довгов’яза постать у гостроверхому капелюсі, а за нею вийшов принц Риліан власною персоною, що вів за повід двох коней.

Побачивши Трясогуза, усі здивовано загукали:

– Дивіться, це простоквак! Це ж наш Трясогуз! Так, це Трясогуз зі Східних трясовин! Трясогузе, як ти тут опинився? Тебе всюди шукають… Лорд Тиквік наказав усюди розклеїти оголошення… Тому, хто знайде, обіцяно винагороду!

Раптом усі крики урвались, запала мертва тиша, саме така, що настає, коли у класі стиха галас, варто директорові школи прочинити двері. У цю мить усі побачили принца.

Усі розуміли, хто перед ними. Адже тут були численні звірі, дріади, гноми, фавни, котрі пам’ятали його ще з тих часів, коли він не був зачарованим. Знайшлось декілька дідусів, що згадали його батька, короля Каспіана, й свою юність – як же принц був на нього схожий! Але мені здається, що принца впізнали б у будь-якому випадку. Після довгого ув’язнення у Темному королівстві він був блідий, розпатланий та зморений, увесь у пилюці та багні, вдягнений у все чорне, але, попри те, в його обличчі та в манері триматися по-королівськи було стільки величі, що помилитися було неможливо. Такий вираз властивий усім справжнім королям Нарнії, котрі правлять країною з волі Аслана та займають трон Пітера Великого, славного короля Нарнії, у Кейр-Паравелі.

Зараз же всі поскидали капелюхи, попадали ниць, а наступної миті полинули веселі вигуки та радісні крики, усі гучно заляскали в долоні, заплигали в захваті й затанцювали з радощів, стали так стискати один одному долоні, обійматися, цілуватися, що у Джил навернулися сльози на очі. Такі вітання були варті пережитих випробувань.

– Ваша високосте, – звернувся до принца найстарший із гномів, – дозвольте запросити вас на невеличку вечерю на честь закінчення танку віхоли.

– Із задоволенням, мій старійшино, – відповів принц. – Бо ще жоден принц, лицар або ведмідь ніколи не почувався таким зголоднілим, як ми сьогодні.

З цими словами всі посунули до печери. Джил чула, як Трясогуз казав оточуючим:

– Ні, не зараз. Я розповім про все згодом. Нічого особливого зі мною не трапилось. Краще ви розкажіть, які новини. Та не треба мене жаліти, краще скажіть про все одразу. То як там король? Чи правда, що корабель потрапив у шторм та затонув? А лісові пожежі? Чи нема військових провокацій на кордоні з Остраханством? Дракони завдають шкоди, чи не так? Не здивуюсь, якщо так воно і є.

Усі навколо засміялися: «Оце так Трясогуз! Знати по-всьому – справжнісінький простоквак!»

Діти падали з ніг, такі вони були зголоднілі та зморені, але вигляд теплої та затишної печери, відблиски палаючого вогню, веселі тіні від нього на стінах, на чистих кухлях, тарелях та тарілках, майже як у кухні сільської хатини, дещо повернув їм сил. Але все ж вони не втерпіли та задрімали, чекаючи на вечерю. Поки вони дрімали, принц Риліан детально розповів старшим і мудрішим гномам та звірам про все, що з ними трапилось. Так мешканці країни дізнались, яка біда загрожувала Нарнії, яке зло готувала для них підступна чаклунка. Як вона