Читати книгу - "Срібний трон"

задумала все це і от-от мала підкорити Нарнію, та ще й руками Риліана – яка підлість! (авжеж, вона, мабуть, із тієї самої підлої компанії, що й Біла Відьма, яка колись, за старожитніх часів, наслала на Нарнію вічну зиму). А йому й на думку не спадало, що королівство, котре вона йому пообіцяла, і так належить йому за правом. Вона ж, пообіцявши йому корону, хотіла зробити його своїм невільником та правити від його імені. Як бачиться з того, що трапилося з дітьми, вона була в дружбі та сколоті зі злими велетнями Вересилії. «Ваша величносте, ці злі північні чаклунки шкодять кожного разу по-різному, але ж на думці у них завжди одне й те саме! І це для нас наука!» – підкреслив старший із гномів.

Розділ 16

Життя без кінця й без краю

Наступного ранку, коли Джил прокинулась і побачила, що вона в печері, на якусь жахливу мить їй здалося, що вона знов у Підляндії. Але, помітивши, що вона лежить у ліжку із вересу під хутряною накидкою, у вогнищі, ніби його тільки-но розпалили, весело потріскує полум’я, а через вхід у печеру ллється ранкове сонячне світло, вона відразу ж про все згадала та заспокоїлась. Вечеря напередодні була просто чудова, попри те, що діти були дуже зморені та мало за нею не поснули. Вона ледь пам’ятала, як кругом вогнища юрбилися гноми із пательнями, розміром більшими за них самих, і як на сковородах апетитно шкварчали ковбаски, дуже-дуже багато ковбасок… Та не якісь жалюгідні ковбаски, майже з самого хліба, як у шкільному буфеті, а зі справжнього м’яса, соковиті, щойно з жару, підрум’янені та добре просмажені, товстенькі – ось-ось луснуть. А ще згадалися здоровенні кухлі, повні гарячого шоколаду з пінкою, аж губи злипалися, та хрустка картопля, та печені яблука з начинням із родзинок, ще й морозиво – щоб трішечки охолонути після усієї цієї насолоди…

Джил сіла й роззирнулася навкруги. Недалечко камінним сном спали Трясогуз та Юстас.

– Гей, соньки! – гукнула їх уголос Джил. – Чи ви збираєтесь коли-небудь уставати?

– Тсс, тихенько! – пролунав сонний голос звідкілясь згори. – Агов! Угамуйтесь ви там! Тсс!

– Ти ба! Не може бути! – зраділа Джил, угледівши жмуток пухнастого пір’я, що сидів, мов на сідалі, на старовинних ходиках у кутку печери. – Невже це Сизокрил?

– Агов, дівчинко! – заухав пугач, висунувши голову з-під крила та розплющуючи одне око. – Я прилетів зі звісткою для принца. Опівдні білки принесли нам добру звістку-гу-гу. Принц уже вирушив у дорогу, тож ви маєте поспішати за ним. Щасливої дороги! – І голова птаха знов сховалася під крило.

Не було сенсу намагатися дізнатися під пугача щось іще, тож Джил устала та пошукала, де б прибратися та поснідати. У цю мить до печери увійшов маленький фавн, чиї копитця гучно цокотіли по кам’яній підлозі.

– Прокинулася нарешті, донько Єви, – звернувся він до дівчинки. – Може, ти розбудиш хлопця сама? Вам вирушати через декілька хвилин. Два кентаври люб’язно погодилися підвезти вас у Кейр-Паравель, – промовив він стиха. – Авжеж, ви розумієте, що це надзвичайно велика, небачена повага. Жодного разу не чув, щоб вони кого-небудь на собі возили. Негоже їм чекати.

– Де подівся принц? – було першим запитанням Трясогуза та Юстаса, щойно їх розбудили.

– Вирушив до Кейр-Паравеля на зустріч із королем, своїм батьком, – відповів фавн на ім’я Оранс. – От-от очікується прибуття до гавані корабля його величності. Мабуть, відразу після відплиття король зустрів Аслана – вже й не знаю, чи уві сні, чи ні, – і той повернув його та сказав, що на березі його чекає давно зниклий син.

Юстас уже прокинувся та разом із Джил допомагав Орансу накривати на стіл. Трясогузові ж наказали не вставати з ліжка: до нього мав прийти та огледіти опіки на нозі відомий цілитель, знахар, як обізвав його Оранс, – кентавр на ім’я Кастор.

– Ох! – видохнув Трясогуз, але з тону можна було здогадатися, що він страшенно задоволений. – Не здивуюся, якщо він захоче відрізати мені ногу до коліна. Згадайте мої слова, – та можливість залишитися в ліжку його цілком влаштовувала.

На сніданок була яєчня з грінками, а Юстас із таким апетитом накинувся на їжу, що, здавалося, це не він опівночі за вечерею наївся від пуза.

– Слухай-но, хлопче, – із жахом дивлячись, як Юстас наминає за обидві щоки, зауважив фавн. – Мені здається, тобі не має потреби так поспішати. Певен, що кентаври ще снідають.

– Досі снідають?! Не може бути! Уже одинадцята година! Вони що, так пізно прокинулися? – здивувався Юстас.

– Усе навпаки, – заперечив Оранс. – Вони прокинулися до світанку.

– Чого ж вони досі не поснідали? – не втямив Юстас. – Нащо було чекати?

– Нічого вони не чекали, а снідати заходилися, щойно прокинулись.

– Нічого собі! – здивувався хлопчик. – Скільки ж можна їсти?

– Невже ти, хлопче, не знаєш, що кентавр – це людино-кінь. У нього два шлунки: один шлунок як у людини, інший – як у коня. Ще й обидва вимагають їжі. Ось чому кентаври починають свою трапезу із каші, риби та нирок, які закусюють окостом і омлетом із шинкою, а на десерт у них грінки з повидлом, кава і, звичайно, пиво. Уже після цього починають снідати, як коні, – годуються годину-іншу на пасовиську, ласують силосом, вівсом та прихоплюють торбинку цукру. Ось чому, якщо звеш кентавра погостити на вихідні чи на свято, треба серйозно підготуватися. Дуже серйозно, скажу я вам.

У цей час почулося дзвінке цокання копит, і біля входу до печери діти побачили двох кентаврів. Обоє були бородаті, тільки в першого борода буда чорна, як смола, а в другого – золотиста. В обох борода спадала на могутній голий торс. Обом довелося пригнутися, аби зазирнути до печери. Діти відразу принишкли та швидко доїли сніданок. Ще нікому ніколи не спадало на думку розсміятися, побачивши кентавра, бо вони такі величні, серйозні, сповнені вікової мудрості, яку черпають у зірок. Їх важко розвеселити, важко вивести з рівноваги, але у гніві вони страшні, мов виверження вулкану.

– До побачення, любий Трясогузочко, – промовила Джил, підходячи до ліжка простоквака. – І пробач мені. Мені соромно, що спочатку ми називали тебе занудою.

– І мені також пробач, – підійшов ближче Юстас. – Ти – найкращий товариш у світі.

– Я певна, що ми ще обов’язково побачимося, – додала Джил.

– Ой, не певен я, не певен. Навряд чи, – сумно промовив Трясогуз. – І свій рідний закуток я навряд чи знов побачу. А принц – такий свійський хлопець, та він дуже кволий, вам не здалося? Підірвав здоров’я там, під землею. Не здивуюсь, якщо