Читати книгу - "Забудь-річка"

— Давайте домовимося, що, по-перше, ви без правильно оформленої і врученої повістки більше до них не їздите.

— Зачекай, — раптом вийшли зі ступору Віка. — А якщо вони знову силою?

Уляна мудро посміхнулася:

— Якщо вони ще раз спробують вчинити такий фокус, треба піднімати гучний скандал. Так, щоб чула вся вулиця.

При слові «скандал», Віка радісно закивала, а Вікінг глянув на неї скептично:

— Гадаєте, допоможе?

— Ну, ви повинні це знати, ви ж історик. Пацюки бояться світла. Спецслужби — розголосу. Ви вмієте кричати? — запитала Уляна.

Він розгублено поправив окуляри.

— Ну, як вам сказати…

Тут Уляна підняла голову і раптом загорлала на повний голос:

 — Рятуйте! Мене хочуть викрасти! Це — бандити! Подзвоніть у міліцію!.... Ну якось так, — одразу перейшла вона на буденний тон.

— Зрозуміло, — Вікінг замислився. — Я читав десь про подібний епізод. Здається, Набока…

— А треба не читати, а кричати, — Уляна поважала ерудицію, але не абстрактну, а дієву. — Давайте!

— Що давайте?

— Кричіть, як оце я! Ми з Вікою вас викрадаємо, а ви кричіть!

— Як кричати?

— Голосно, — Уляна підвелася і як могла міцно вхопила історика за плече. — Віка, давай, викрадаємо його.

Віка дивилася розгублено.

— Припиніть, — засміявся Вікінг.

— Гучніше! — скомандувала Уляна, владно шарпаючи його.

— Припиніть!

— Не чую!

— Що ви робите? — науковець розгубився, може, це вперше у біографії жінка намагалася застосувати до нього силу.

— Віка, не сиди!

Але та отетеріло переводила очі з подруги на чоловіка.

— Я знаю, що треба робити, — мляво опирався історик.

— Усі знають, не всі роблять. Спробуйте один раз, і тоді, коли буде треба, все вийде саме собою! Віка, бери його за руку!

— Добре.

Черешенька нарешті вийшла зі ступору, підвелася і стала впритул до коханого. На відміну від Уляниної, її масивна фігура і справді віщувала небезпеку. А особливо міцні руки, які вхопили чоловіка за друге плече.

— Ну гаразд, — зітхнув історик, набрав повні груди повітря і раптом заверещав так, що у подруг аж вуха позакладало. — Ря-а-туй-те! Ґва-алту-ують!

Жінки заклякли, заскочені, а потім від реготу буквально зігнулися навпіл, безсило опустивши руки. За мить до спільних веселощів приєднався й Вікінг.

— Можна і «ґвалтують», — відсміявшись, резюмувала Уляна. — Більше людей зацікавиться.

Вона почекала ще трохи, поки атмосфера веселощів трохи знизить градус, а Віка припинить обіймати свого чоловіка, до якого допалася завдяки цій імпровізації.

— Тепер друге. Запишіть мій мобільний на гарячу кнопку. Без мене — жодних розмов з цими покидьками. Наступного разу вони можуть писати протокол, а там треба бути особливо обережним.

— Добре, — слухняно кивнув Вікінг. — Тільки я ні в чому не винен.

— Ні, ну як взагалі можна отак хапати безневинну людину! — звично заквоктала Віка.

— Оце й найгірше, що безневинну, — Уляна на секунду замислилася, як подати свої міркування так, щоб не залякати, а навпаки, стимулювати до боротьби. — Давайте спробуємо зрозуміти, що вони замислили. Скоріш за все, СБУ вигадало завести справу про витік за кордон секретної інформації з архівів. А хто у нас ходить по архівах? Історики. Пам’ятаєте, за Сталіна була змова лікарів? — він кивнув. — А це буде змова істориків. Знайдуть пару зачинщиків, а до них можна буде притягнути будь-кого зі знайомих або й знайомих знайомих.

— Що ж вони виробляють! — Віка вже була на своїй хвилі.

— СВУ, — згадав раптом Вікінг. — Це більше схоже на СВУ. У двадцять дев’ятому був процес. Спілка визволення України — вигадана чекістами підпільна організація. У складі цвіт інтелігенції — професори, доктори наук, учителі. А керівник — академік Єфремов.

— От-от. Щось таке, — про Єфремова Уляна колись чула від подруг-філологинь. — За сто років технології не змінилися. Отже, всю цінну інформацію з комп’ютерів треба заархівувати і покласти десь не вдома. Вони люблять вилучати ноутбуки й телефони. І забрати можуть швидко, а повертати доведеться дуже довго, якщо взагалі вдасться.

— Добре, — на диво по-діловому відказав історик.

— І ще скажи йому, щоб весь час був на зв’язку, — стурбовано додала Віка. — Ти повинен мені дзвонити з кожного місця, куди приїхав. І сам дзвонити, а не чекати, поки у мене від хвилювання дах поїде.

— Не зашкодить, — вправно ухилилася Уляна. — Ну, в принципі, це все.

— Дякую, — підвівся зі стільця Вікінг.

Вони сиділи в Уляниній квартирі — єдиному місці, де можна було усамітнитися вдень. Уляна зранку була у судовому засіданні, і на роботі чудово знали, що прогнозувати, а тим більше перевірити, коли почався і закінчився суд, абсолютно неможливо. Тому викроїти пару годин на розмову не було проблемою. Після останнього інструктажу господиня провела гостей до маленького передпокою.

— А сама ти як? — запитала раптом Віка.

— Я? — здивувалася Уляна. — Нормально.

— Ну, слава Богу! — Віка сперлася спиною на стіну і заходилася натягувати чоботи, поки чоловік вдягався біля дверей. — Ми так тобі вдячні, що ти з нами поговорила. І правильно, що не береш близько до серця. Не вартий він того.

Уляна не зрозуміла:

— Що не беру до серця? Судове засідання у мене було коротке, технічне. Я ще до магазину встигла заскочити, малій колготи купила. Все нормально.

— А-а. Так це не Степана твого корабель, значить? Ну, слава Богу!

— Який корабель? — нашорошила вуха Уляна.

— Ну цей, як його… «Бріарес».

— «Бріареос»? — саме так називалося судно, на якому пішов у рейс Степан.

— От-от. «Бріареос».

— А що з ним? — Уляна раптом відчула, як всередині щось зібралося і напнулося, мов струна.

— А ти не чула? — звели брови Віка. — Сомалійські пірати захопили. Увесь інтернет зранку гуде…

Світ хитнувся в очах Уляни і поплив кудись вгору, швидко втрачаючи різкість і фарби.

* * *

— Війну виграють ногами, — попередив учора комбат, і молоді дружно зареготали.

Степан Шагута подивився на їхні світлі якоюсь юнацькою свіжістю обличчя і навіть не посміхнувся. Бо знав, що комбат каже правду,