Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

— Якщо ще раз скажете слово «романтичний», я когось вдарю, — заявила Лада, сідаючи на диван.

— Ага, бо ти не емоційна, ні, — Льоша впав поруч, закинувши руки за голову. — Тебе ще тільки на змагання з боксом записати.

— З тобою? Я б виграла.

— Це ти так думаєш.

— Це я знаю.

— Ну, тоді доведеться перевірити.

Я закотила очі. Таке враження, що тут не розслідування вбивства, а кастинг на найбільш токсальний флірт року.

Андрій, як завжди, спокійно пройшов до столу, відкрив ноутбук і включив записи.

— Якщо ви закінчили з’ясовувати, хто тут головний по криках, можна працювати?

Льоша і Лада кинули одне на одного довгий погляд і синхронно повернулися до екрану.

— Отже, — Андрій натиснув на play. — Камери біля входу, в коридорах і біля кабінету Дмитра.

Я придивилася до кадрів: люди ходять, працюють, сміються. І раптом — Дмитро. Він виходить із кабінету, розмовляє з кимось по телефону, виглядає нервовим.

— Можна звук? — запитала я.

— Немає, — відповів Андрій.

— Клас, як кіно без субтитрів.

Ми продовжували дивитися. Дмитро зник за рогом, і навіть через п’ять хвилин назад не повернувся. Натомість на камеру з’явився якийсь чоловік у кепці, швидко пройшов коридором і…

— Стоп, — сказав Андрій, ставлячи відео на паузу.

— Хто це? — запитав Льоша, нахиляючись ближче до екрану.

— Хороше питання, — Андрій збільшив зображення.

Обличчя було не надто чітким, але щось у чоловікові здавалося знайомим.

— Я його десь бачила, — пробурмотіла я.

— Може, це той, хто хотів убити Дмитра? — припустила Лада.

— Може. А може, і ні, — Льоша стиснув губи. — Треба більше інформації.

— Це хтось із робітників ? — запитала я в Андрія.

— Не думаю.

— Може, в охорони є дані?

— Дізнаємось.

Андрій взяв телефон і вийшов, а я залишилася на дивані, намагаючись згадати, де могла бачити цього чоловіка.

І тут…

— Я тебе уб’ю!

Я здригнулася.

Звісно, це була Лада.

— За що ще?! — Льоша підняв руки, ніби здавався.

— За все!

— Точніше, будь ласка.

— За твою безсоромність!

— Ой, знову!

— Так! Бо я подивилася твій телефон! Тут скрізь одні дівчата!

У кімнаті стало так тихо, що було чути, як моя підозра матеріалізується в повітрі.

— Ти що? — Льоша повільно підняв брову. — Хто тобі дозволив?.. — він хитро посміхнувся. — Почекай! Ти ревнуєш?

Лада відкрила рот, потім закрила, потім знову відкрила.

— Я… Я…

— Так?

— Я вб’ю тебе!

— За що це? Я тобі нічого не винен! І навіть якщо…

Я втомлено схопилася за голову.

— Можна просто всі трохи замовкнуть?!

В цей момент двері розчинилися, і Андрій повернувся.

— Ну що, вони… — він зупинився, обвів нас поглядом і важко зітхнув. — Я так розумію, ви поки нічого корисного не зробили?

— Ми тут розбиралися з ревнощами, — реготнув Льоша.

— Більше нічого ніколи не говори, — втомлено сказав Андрій.

Я схопилася за підборіддя:

— То що там з охороною?

— Камери зафіксували, що цей чоловік приходив ще кілька разів у минулому тижні, але ніхто не знає, хто він.

— Я бачила його в той день… — пробурмотіла я.