Читати книгу - "Випадковий свідок, Мерайя Д Рок"

                - Добре, Ерін! – Малкольм зітхнув, оглядаючи навіс, і продовжив говорити, так само притискаючи плечем слухавку. – Я зрозумів тебе. Зараз поговоримо з Монінгами і поїдемо в лікарню. Не лізь сама, відпочивай. А то поговорю з лікарями – і лежатимеш в лікарні до самісіньких пологів.

                - Якщо ти це зробиш, босе, вона відріже тобі голову пластиковим ножем! – почувши останню репліку Малкольма, крикнув Колін, і стягнув з рук гумові рукавички. – Все, закінчили. Передавай Ерін вітання!

                - Колін передає вітання. – посміхнувся Малкольм. – Все, мила, дякую тобі. Ми заїдемо після ферми. Щось купити? Ні? Гаразд, до зустрічі!

                Він відключився і недбало кинув телефон в кишеню. Озирнувся на стомлених, але зібраних, Коліна і Джима, кивнув задоволено. З-під навісу було вибране все, що можна було вибрати, навіть кілька жмутів сіна про всяк випадок. Вони прововтузилися ледь не дві години, але забрали абсолютно усе, що там було. В лабораторії кипітиме робота.

                - Згортаємось! – зкомандував Малкольм. – Час навідати сімейку Монінгів.

                Джим поспішив в авто, а от Колін… Колін затримався, задумливо оглядаючи околиці озера і той шлях, яким примчав до нього пікап. Якась думка не давала спокою. Дорога, якою сьогодні слідував службовий «Додж», була в декілька разів кращою і рівнішою, а головне – коротшою. Але Біллі вибрав саме ту дорогу, що петляла між купинами акацій. Чому?

                - Він навмисне поїхав саме так, босе. – промовив Колін, коли Малкольм підійшов до нього ближче. – Навмисне, аби мати прикриття. І Сару він висадив навмисне, розумієш? Вона мала затримати мене, щоби Біллі встигнув направити пікап в озеро…

                - Я розумію. – зітхнув Малкольм. – Добре, що і ти це розумієш. І ще краще, що ти дійшов до цієї думки сам.

                - Все ще готуєш собі заміну, босе? – посміхнувся Колін, не дивлячись на детектива.

                Той лише багатозначно гмикнув у відповідь і попрямував до авто.

                ***

                Сар, здавалося, чекала на них. Її темні очі незворушно дивилися на Малкольма, безпомилково визначивши, хто саме найбільше злий на неї. На її тонких губах блукала холодка, трішки зверхня посмішка, а підборіддя було гордовито підняте, наче це Малкольм її дурив, а не навпаки.

                - Отже, ви знаєте! – вона не запитувала, вона стверджувала. – Я не заперечуватиму. Так, я вас надурила. Але це був мій син. Що би ви зробили на моєму місці?

                - Де він? – замість відповіді, поставив зустрічне питання Малкольм.

                Сара лише смикнула плечем і посміхнулася. Широким жестом запросила усіх трьох в будинок.

                - В мене печиво в духовці. – кинула через плече, впевнено крокуючи вглиб будинку. – І ще одна партія. Почекаєте?

                Малкольм кивнув, насторожено оглядаючись навколо. Будинок був надто тихим. Надто – ніби крім них чотирьох тут нікого більше й не було. Він жестом наказав помічникам оглянути будівлю, а сам неквапливо пішов на звуки, що долинали з кухні, водночас озираючи інтер’єр.

                Багато простору – це перше, що кидалося в очі. Багато простору і світла, що лилося з величезних вікон, завішених легкими, майже невагомими,  шторами. Світлі меблі, фото на стінах. Багато фото, які буквально кричали з однакових, зі смаком підібраних, рам про те, що тут, в цьому домі, живе щаслива родина.

                Малкольм озирався, слідуючи в бік кухні. Дивився на фото: ось горда матір в оточенні своїх дітей. Красуня Ейпріл в шапочці випускниці. Кремезний і статний старший син на гнідому коні. Джо – тендітніший і нижчий за брата, з глибоким і пронизливим поглядом. Батько – чи ж батько? – великий і статний, з густим волоссям кольору каштану… Стоп!

                - Саро, ви давно говорили з чоловіком? – ніби машинально запитав Малкольм, вдивляючись в зображення Біллі Монінга, в його яскраві світло-зелені очі. Такі ж як в молодшої його доньки.

                - Вранці. – вона навіть не змигнула, коли брехала, вправно жонглюючи деками з печивом – готовим і ще сирим, яке лиш чекало своєї черги. – Він приїде за два дні. Я сказала, що ви його шукали, і дала ваш номер телефону. Він вам не дзвонив?

                Внутрішньо Малкольм аплодував їй, її майстерній грі в брехню. Зовні ж жодна емоція не спотворили його обличчя, коли він ліниво сів на високий стілець біля столу, що розділяв кухню на дві половини, ніби барна стійка в якомусь салуні.

                - Босе! – почувся напружений голос Коліна. – Босе, я дещо знайшов…

                - Ви ж нікуди не втечете, доки я погляну на знахідку мого помічника? – посміхаючись, запитав Малкольм.

                - Куди ж я втечу? – Сара відсторонено смикнула плечем. – В мене ж печиво…

                Він стрімко пройшов до коліна, що завмер в холі перед величезною фотографією з весілля Сари Фішборн і Біллі Монінга. Малкольм одразу зрозумів, що саме побачив Сміт, і відчув, як по спині тоненькою цівкою стік холодний піт.

                Тридцять років тому Сара Монінг, вроджена Фішборн, мала довгі чорні кучері, що спадали на її плечі, мов важка пухнаста ковдра. А ще – чорні чаклунські очі, звабливу посмішку і тонкий, майже пташиний, стан.

                І вона була лякаюче, жахливо схожа на Аннет Мейнсфілд.

                А ще – на Крістіну Річардсон. І на кожну, кожну попередню жертву Цирульника