Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Мої страхи виявилися марними – Софія була моєю донькою! Я радів і водночас не вірив, що людина може відчувати таку повноту буття. Донька стала сенсом мого життя. Я пообіцяв зробити все можливе й неможливе, щоб вона була найщасливішою дитиною. 

Дізнавшись, що в неї «з’явилася» онучка, мама теж була в цілковитому захваті і сварок між нами ніби й не було. Тепер вона оточила Софійку увагою та теплом. Для мене ця різка зміна настрою стала цілковитою несподіванкою, але водночас це свідчило про те, як же сильно мама хотіла онуку. З іншого боку, якби дівчинка виявилася не моєю дитиною, то моя вона навряд чи була б тут. Але я вирішив залишити непорозуміння в минулому – зараз не час для сварок. 

Моє становище на роботі було стабільним – Вадим знову мені довіряв. Одного разу він подзвонив, сказав, що треба дещо обговорити, і призначив зустріч. Доньку я взяв із собою, щоб довго нічого не пояснювати. Товариш ще не знав, що в мене з’явилася дитина, і був, м’яко кажучи, здивований, побачивши мене з візочком. І ще більше здивувався, уздрівши мій щасливий вигляд. 

– Ти мене дивуєш, Олексію! Звідки дитина? Твоя, чи що? 

– Моя, а чия ж іще? – коротко відповів я. 

– Я нічого не розумію. Може, поясниш? Чому я нічого не знаю? 

Я все розповів Вадиму:

– З’явившись у моєму житті, Софійка розв’язала всі мої проблеми. 

– Я радий за тебе! – щиро сказав Вадим. – А як же Марина? Де вона? Тобі нічого не вдалося дізнатися? 

– На жаль, ні, але я не втрачаю надії, що вона одного дня з’явиться й ми будемо разом. Я б звісно міг отримати всю інформацію, звернувшись до відповідних структур, але я побоююсь, що ця інформація піде в розріз з моїми уявленнями про Марину. 

– Тобто ти не впевнений в ній? 

– Я впевнений, але… не знаю, наскільки вона мене ненавидить. Для того, щоб шукати її, мені треба знати, що вона мене любить, а не навпаки. 

– Чому ти вирішив, що вона тебе ненавидить? Мені здається, що це не так. 

– Мені теж так здається, але щось мене зупиняє знайти необхідну інформацію. 

– Це тобі докори сумління не дають спокою. 

– Думаєш? 

– Впевнений, що це минеться. Поки що виховуй дитину. Ніколи б не подумав, що такий запеклий скептик сімейного життя, як ти, стане зразковим батьком. Хоча, напевно саме в надмірних скептиків є всі передумови для цього – вони здатні на крайнощі. 

– Я часто згадую твої слова про повноцінне життя – моє життя зараз саме таке – повноцінне. 

– Добре все, що добре закінчується. Як ти ставишся до пропозиції повернутися в офіс? – несподівано запитав Вадим, і я дещо розгубився, бо був не готовий повертатися. 

– Пробач, але я не можу. 

– Від тебе ніхто не вимагає миттєвої відповіді. Подумай, зваж усі «за» й «проти» та прийми рішення. 

– Я не можу повернутися... не хочу. Я втомився бути офісним планктоном. Нинішнє життя мені подобається більше. Та й доньку немає з ким залишити. 

– У неї є бабуся, няньку можна найняти в крайньому разі. 

– Ти не розумієш: мені треба бачити, як вона росте, я не хочу втрачати навіть секунди з її життя.  

Вадим задумався над моїми словами, а потім сказав: 

– Бачу, що тебе не переконати. Це твоє право. Але працювати поза офісом ти ж згоден? 

– А ось це будь ласка. 

– Значить, домовилися.