Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Я намагалася.

— Знаю.

У його вібраціях лунало пригнічення.

Шаллан задивилася на купу хмизу, почуваючись цілковитою нікчемою. Як це там казала Ясна? Насправді владу має той, хто контролює ситуацію? Авторитет і могутність — ілюзії, плоди сприйняття? Що ж, ось і неспростовний доказ супротивного. Шаллан могла уявляти себе вельможею й поводитися, як королева, але тут, у пустизні, це не змінювало нічогісінько.

«Нехай так, — подумала дівчина, — але я не сидітиму сиднем, аж доки не замерзну на смерть. Якщо вже замерзати, то принаймні шукаючи порятунку».

Та попри це, Шаллан навіть не ворухнулася: рухатися було важко. Скулившись за скринею, вона принаймні не так відчувала пронизливий вітер. Ліпше перебути тут до ранку…

І Шаллан згорнулася клубочком.

Ні. Вона чинить неправильно. Закашлявшись, дівчина якимось дивом таки звелася на ноги й, відшкутильгавши від нерозпаленого багаття, видобула із захищеного капшука сферу і рушила далі.

Фрактал тримався біля її ніг, які тепер кривавили сильніше, й по каменю за нею тяглися червоні сліди. Але Шаллан не відчувала болю.

Вона йшла, йшла, а тоді знову йшла.

І знову…

Світло.

Вона не прискорила крок — не змогла. Але вперто йшла далі, човгаючи прямо туди, де світло шпилькою проколювало темряву. Якась частина її занімілого єства побоювалася, що насправді то світить Номон, другий місяць. І що похід до нього завершиться падінням за край самого Рошару.

А тому Шаллан здивувалася, дошкутильгавши до невеличкого гурту людей, які сиділи довкола багаття. Вона закліпала очима, переводячи погляд з одного обличчя на інше, а відтак — не зважаючи на їхні слова: адже в її теперішньому стані ті були беззмістовними звуками — підійшла просто до вогнища, де лягла, згорнувшись калачиком, і провалилася в сон.

***

— Ваша Світлосте?

Шаллан спросоння забурчала й повернулася на інший бік. Обличчя пекло вогнем. Ні, не обличчя — ноги. Лице було ще півбіди як порівняти з болем у ногах.

Якщо поспати ще трішки, він, можливо, мине. Принаймні на деякий час…

— В-Ваша Св-вітлосте? — озвався той самий голос. — Із вами все добре, еге ж?

Акцент був тайленський. У глибинах її єства щось зажевріло й достукалося до свідомості, навіюючи спогади. Корабель. Тайлени. Моряки?

Шаллан примусила себе розплющити очі. У повітрі висів легкий запах диму від багаття, яке досі тліло. Темно-фіолетове небо яснішало в міру того, як із-за обрію з’являлося сонце. Вона ночувала на голому камені, й від того їй нило все тіло.

Шаллан не впізнавала чоловіка, який звертався до неї — огрядного тайлена з білою бородою, вбраного у плетену шапчину, старий костюм і жилет, подекуди непомітно залатаний. Свої білі тайленські брови той заправляв за вуха. Він був не моряк, а купець.

Притлумивши стогін, Шаллан звелася в положення сидячи. А відтак, запанікувавши, перевірила свою захищену руку. З рукава визирав один палець, і вона втягнула його назад. Тайленові очі метнулися вслід тому поруху, але він нічого на це не сказав.

— То з вами все добре? — знову спитав чоловік. Він розмовляв алетійською. — Бачте, яка штука: ми вже збиралися було рушати далі. Однак ваша вчорашня поява була така… несподівана. Ми не хотіли вас потривожити, але подумали, що ви, можливо, забажаєте попрощатися з нами.

Шаллан провела вільною рукою по волоссю — плутанині рудих пасем, у яких позастрягали гілочки. Двоє інших чоловіків — рослявих здоровил воринського заводу — збирали ковдри та каремати. Вночі за щось подібне вона ладна була вбити людину. На пам’ять прийшло, як вона мучилася, крутячись із боку на бік.

Тамуючи поклик природи, вона обернулася й здивовано виявила три великі фургони на чаловій тязі, кожен із кліткою на задку. Всередині сиділа жменька брудних, напівголих людей. За якусь мить усе стало на свої місця.

Работоргівці.

Її первинною реакцією стала паніка, але дівчина стрималася. Работоргівля переважно бувала цілком законним заняттям. От тільки тут, у Морозних землях, далеко від влади й законів будь-якої держави… хтозна, яких юридичних норм тут дотримували — і чи дотримували взагалі?

«Заспокойся, — звеліла Шаллан собі подумки. — Якби вони збиралися щось устругнути, то не стали б увічливо будити тебе…»

Продати в рабство воринку високого дану — а її сукня вказувала саме на це — було б для торгівця живим товаром ризикованою оборудкою. Більшість рабовласників у цивілізованих землях зажадали б документів такої невільниці: адже світлооких, окрім подвижників, хіба дуже зрідка перетворювали на рабів. Натомість високородних осіб зазвичай просто страчували, а рабство милостиво приберігали для простолюддя.

— Ваша Світлосте? — нервово озвався работоргівець.

І знову вона мислила як учена! Тільки б відволіктися! Треба побороти в собі таку схильність.

— Як тебе звати? — спитала Шаллан.

Дівчина не збиралася говорити цього таким відстороненим тоном, але шок від побаченого ви́кликав у неї сум’яття.

Зачувши її тон, чоловік відступив.

— Я Твлакв, скромний торгівець.

— Живим товаром, — додала Шаллан, підводячись і відкидаючи з обличчя волосся.

— Отож я й кажу — торгівець, купець…

Вантажачи спорядження на передній фургон, обидва охоронці спостерігали за нею. З уваги дівчини не випали кийки, що їх ті демонстративно носили на поясі. Минулого вечора вона добрела сюди зі сферою в руці, чи не так?

Від спогадів про пережите її ноги знову запекло вогнем. Шаллан довелося зціпити зуби від муки, а з каменю довкола неї повидряпувалися болекузьки, схожі на помаранчеві кисті жилавих рук. Їй треба буде промити рани, але на таких збитих і скривавлених ступнях вона нескоро зможе вирушити хоч кудись. А фургони мали сидіння…

«Вони, мабуть, украли мою сферу», — подумала дівчина й помацала захищеного капшука. Решта сфер були на місці, але рукав виявився розстібнутим. Це її «робота» чи вони туди заглядали? Не спаленіти від такої соромітної думки Шаллан не змогла.

Охоронці пожирали її очима. Та й хижі очиці самого Твлаква, попри всю його вдавану скромність, світилися жадібністю. Ці люди були за крок від того, щоб пограбувати її.

Але без них вона, певне, загине тут — сама-самотою. Прародителю бур! Що їй робити? Її так і підмивало осісти додолу й розплакатися. Після всього, що з нею трапилося, терпіти ще й це?

«Насправді владу має той, хто контролює ситуацію».

Як би зреагувала Ясна на такий поворот?

Відповідь лежала на поверхні: Шаллан мала повестися, як покійна наставниця.

— Я дозволю тобі посприяти мені, — промовила дівчина.

Попри відчуття холодного жаху всередині, вона якимось чином примудрилася потамувати тремтіння в голосі.

— …Ваша Світлосте? — спантеличився Твлакв.

— Як бачиш, я зазнала кораблетрощі й позбулася прислуги. Але ти зі своїми людьми підійдеш. У мене є скриня, яку треба забрати.

Вона почувалася, наче один із десяти дурнів. Звісно, що работоргівець зараз розкусить усю її дешеву театральщину. Хай що там казала Ясна, а вдавати, наче маєш владу, не те саме, що й мати її.

— Це було б… для нас, звісно, велика честь допомогти вам, — видобув Твлакв, — Ваша Світлосте… е-е…

— …Давар, — промовила та, потурбувавшись пом’якшити тон.

Ясна ніколи не виказувала зверхності. Там, де інші світлоокі — як-от батько Шаллан —