Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Це могло спрацювати. Мусило спрацювати.

— Негоціанте Твлакв, — промовила Шаллан. — Мені треба на Розколоті рівнини. Ти знаєш дорогу туди?

— Розколоті рівнини? — перепитав чоловік, зиркнувши на своїх охоронців, один із яких тим часом підійшов. — Ми були там кілька місяців тому, але тепер прямуємо до переправи на Тайлену. Наші торговельні справи тут закінчено, й нам нема потреби повертатися на північ.

— О, щодо цього ти помиляєшся, — промовила дівчина, підходячи до одного з фургонів. Кожен крок був справжньою мукою. — Адже тобі треба доправити туди мене.

Вона роззирнулася довкола, вдячно зауваживши, що Фрактал спостерігає за нею зі стінки фургона. Пройшовши до передка фури, Шаллан очікувально простягнула руку другому охоронцеві, який стовбичив неподалік, — мовляв, моя світлість бажає залізти всередину.

Той у німому здивуванні поглянув на простягнуту руку й почухав потилицю. А відтак звів очі на фуру й, залізши на передок, простягнув тій п’ястка, допомагаючи вибратися.

Твлакв підійшов до Шаллан.

— Для нас це дороге задоволення — повертатися без товарів! У мене тільки ці раби, яких придбано в Неглибоких Криптах, але їх замало, щоб зворотний шлях окупився.

— «Дороге»? — перепитала дівчина, опускаючись на сидіння й намагаючись удати, наче здивована. — Негоціанте Твлакв, запевняю тебе, що дорожні видатки для мене — суща марниця. Тобі щедро компенсують усі збитки. А тепер рушаймо. Бо на Розколотих рівнинах на мене чекають впливові особи.

— Ваша Світлосте, — не здавався тайлен, — як я розумію, ви нещодавно пройшли через справжні випробування — ще б пак. То давайте я доправлю вас у Неглибокі Крипти — туди набагато ближче. А там ви зможете відпочити й відправити звістку тим, хто чекає на вас.

— Я що, просила підвезти мене в Неглибокі Крипти?

— Але… — почав було купець — і змовк під її пильним поглядом.

Вираз на обличчі Шаллан пом’якшав:

— Дякую за пораду, та я знаю, що роблю. Ну а тепер рушаймо.

Трійко чоловіків спантеличено перезирнулися, й работоргівець, знявши свою плетену шапчину, заходився вертіти її в руках. Віддалік до табору зайшли двоє паршменів із мармуровою шкірою. Шаллан замало не підскочила від страху, коли ті проходили повз, несучи сухі скелебрунькові мушлі, котрі вочевидь збирали на паливо. Твлакв не звернув на них ані найменшої уваги.

Паршмени. Спустошувачі. Дівчину продерло морозом, але наразі їй було не до них. Вона знову глянула на торгівця, очікуючи, що той не послухає її наказу — але Твлакв несподівано кивнув. А далі й сам купець, і його люди просто почали… робити, що велено: до фур поприпрягали чалів, Твлакв зорієнтувався, де шукати її скриню, й вони без подальших суперечок вирушили в дорогу.

«Можливо, ці бандюги просто тягнуть час, — подумала Шаллан, — бо хочуть дізнатися, що в моїй скрині, й урвати ласіший шматок». Проте, під’їхавши до її багажу, ті витягли його на фургон, пристебнули для надійності ременями, а далі розвернулися й вирушили на північ.

У напрямку Розколотих рівнин.

12. Герой

Каладін притис каменя до стінки провалля, і той, приставши, залишився висіти.

— Гаразд, — промовив він, відступаючи.

Скеля, підстрибнувши, схопився за камінь і повис, теліпаючи ногами в повітрі. В проваллі луною розлігся його грудний регіт:

— Цього разу тримає!

Сиґзіл зафіксував це в журналі.

— Добре, Скеле. Так і виси.

— І скільки ж мені тут висіти? — спитав рогоїд.

— Аж доки не впадеш.

— Аж доки не… — Обіруч чіпляючись за камінь, здоровань насупився. — Щось мені перестає подобатися цей експеримент.

— Ой, тільки не скигли, — сказав Каладін і, схрестивши руки на грудях, сперся об стінку поряд зі Скелею. Дно провалля з його мотлохом, гудинням і квітучими рослинами освітлювали сфери. — Тобі ж невисоко падати.

— До чого тут падати? — забідкався рогоїд. — Я про руки. Адже втримувати богатиря на кшталт мене…

— От і добре, що твоїм ручиськам це раз плюнути.

— Гадаю, прямої залежності між одним і іншим немає, — фиркнув у відповідь Скеля. — Та ще й триматися незручно. А до того ж я…

Тут камінь відстав від стінки урвища, й рогоїд повалився додолу. Каладін схопив його за руку й допоміг устояти на ногах.

— Двадцять секунд, — підсумував Сиґзіл. — Не дуже довго.

— Я ж вам одразу казав, — відповів Каладін, піднімаючи камінь, що впав. — Якщо додати Буресвітла, він провисить довше.

— Гадаю, нам не завадить якась одиниця вимірювання, — промовив азіш. Покопирсавшись у кишені, Сиґзіл видобув звідти осяйну діамантову скалку — найдрібнішу зі сфер. — Ось, висотай із неї все Буресвітло й перелий його в камінь, а відтак Скеля повисне на ньому, щоб ми подивилися, на скільки стане такого заряду.

— Тільки рукам горе… — застогнав рогоїд.

— Гей, манча, — гукнув Лопен із глибини провалля, — в тебе їх принаймні дві, еге ж?

Гердазієць пильнував, щоб ніхто з новобранців, бува, не забрів сюди й не побачив, чим зайнятий Каладін. Такого не можна було допустити: хоча Тефт муштрував їх за кілька розвилок звідти, але капітан наполіг, щоб хтось вартував.

«Зрештою вони все одно довідаються, — подумав Каладін, беручи в Сиґзіла світлоскалку. — І хіба не це ти щойно пообіцяв Сил? Що не заважатимеш собі ставати Променистим?»

Різко вдихнувши, він висотав зі скалки заряд і начинив Світлом камінь. Робити це виходило дедалі краще: він набирав Буресвітла в долоню й намащував ним на споді каменя, неначе люмінесцентною фарбою. Порода всотувала Світло, і коли Каладін притискав камінь до стінки, той залишався висіти.

З каменя здіймалися завитки люмінесцентного диму.

— Мабуть, немає потреби підвішувати ще й Скелю, — сказав командир. — Чом би тобі просто не виміряти, скільки часу провисить сам камінь?

— Ну, це не так весело, — промовив Сиґзіл. — Але гаразд.

І він продовжив фіксувати в журналі отримані цифри. Решта мостонавідників від такої картини переважно зніяковіли б: хоча азіш заносив туди лише ґліфи, на чоловіка, що пише, дивляться як на «бабу» або й богохульника.

На щастя, того дня, крім азіша, з Каладіном були тільки Скеля й Лопен — усі як один іноземці, чиї звичаї різнилися між собою. Формально гердазієць був воринського віровизнання, але тамтешній воринізм мав власну специфіку, й Лопен, здавалося, не мав нічого проти чоловіка-писаря.

— Буреблагословенний керманичу, — озвався Скеля, доки вони чекали, — а ти хіба не казав, наче тобі до снаги ще дещо?

— Літати! — гукнув із проходу Лопен.

— Літати я не можу, — сухо відказав Каладін.

— Ходити по стінах!

— Я намагався й так гепнувся, що заледве шию не скрутив, — відповів командир.

— Ех, харизматику… — промовив Лопен. — Ні літати, ні по