Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Як на мене, таке кожного вразить, — утрутився Сиґзіл. — Адже це суперечить законам природи.

— Ти просто погано знаєш гердазійок, — відказав Лопен, зітхнувши. — Чесне слово, варто ще раз спробувати полетіти. Це було б найліпше.

— Я таки можу ще дещо, — зізнався Каладін. — Політ не політ, але вміння корисне. От тільки не певен, чи зможу відтворити його. Навмисне я цього ніколи не робив.

— А, той фокус зі щитом, — промовив Скеля, який стояв під стінкою, здійнявши очі на камінь. — Паршенді на полі битви стріляли по нас, а стріли летіли в твій щит. Усі до єдиної!

— Так, — підтвердив Каладін.

— Треба це перевірити, — оживився Сиґзіл. — Нам знадобиться лук.

— Там спрени, — мовив Скеля, тицяючи пальцем. — Вони притягують камінь до стінки.

— Що? — Азіш поспішив ближче й, примруживши очі, придивився до каменя, що його Каладін прикріпив до вертикальної площини. — Я їх не бачу.

— А-а, — протягнув рогоїд, — значить, вони хочуть зостатися непоміченими. — І схилив перед ними голову: — Перепрошую, мафаг’лікі.

Сиґзіл насуплено поглянув зблизька, присвічуючи собі сферою. Каладін підійшов і приєднався до них. Напружуючи зір, він зміг розгледіти крихітних пурпурових спренів.

— Так і є, Сиґу. Там спрени.

— Тоді чому ж я їх не бачу?

— Це пов’язано з моїми здібностями, — пояснив Каладін і глянув на Сил, яка сиділа в розколині неподалік, звісивши одну ніжку й гойдаючи нею.

— Але ж Скеля…

— Я алаіі’іку, — розтлумачив рогоїд, піднісши руку до грудей.

— І що ж це означає? — нетерпляче запитав Сиґзіл.

— Що я можу бачити цих спренів, а ти — ні. — Скеля поклав руку азішеві на плече. — Нічого, друже, — я не виню тебе за твою сліпоту. Поміж низовинців таких, як ти — більшість. Це все повітря: від нього ваш мозок починає працювати не так, як потрібно.

Сиґзіл насупився, але зробив якісь нотатки, водночас машинально ворушачи пальцями — то він секунди засікав чи що? Зрештою камінь відвалився від стінки й, залишаючи по собі слід із кількох останніх стьожок Буресвітла, впав додолу.

— Значно більше хвилини, — констатував азіш. — Я нарахував вісімдесят сім секунд.

І глянув на решту.

— А ми теж мали рахувати? — спитав командир, покосившись на рогоїда, який тільки плечима знизав.

Сиґзіл зітхнув.

— Дев’яносто одна секунда, — гукнув Лопен. — Можеш не дякувати.

Азіш сів на валун і, не зважаючи на кілька фалангових кісток, які стирчали з моху поруч нього, зробив у журналі певні помітки. Вираз його обличчя був насумрений.

— Ха! — озвався Скеля, присівши навпочіпки поряд того. — В тебе такий вигляд, наче ти тухлих яєць наївся. Що трапилося?

— Я, Скеле, сам не знаю, що роблю, — промовив Сиґзіл. — Мій наставник навчав мене ставити запитання й дошукуватися точних відповідей. Але як тут можна бути точним? Щоб засікати час, потрібен годинник, проте вони занадто дорогі. Та навіть якби він у нас був, я не знаю, як виміряти Буресвітло!

— У світлоскалках, — запропонував Каладін. — Перш ніж помістити у сферу, самоцвіти зважують із ювелірною точністю.

— Але чи однакова їхня місткість? — заперечив Сиґзіл. — Як відомо, неогранені самоцвіти втримують менше Буресвітла, ніж огранені. А отже, що краще огранений самоцвіт, то містшіким він стане? До того ж із плином часу сфери вичахають. Скільки днів тому заряджали цю скалку і скільки Світла відтоді втрачено? Чи всі вони втрачають його з однаковою інтенсивністю? Нам бракує надійних даних. І я, певне, тільки марную ваш час, сер.

— Відсутність результату — також результат, — промовив Лопен, долучаючись до їхнього гурту. Однорукий гердазієць позіхнув, сідаючи на камінь поруч Сиґзіла, й примусив того трішки посунутися. — Просто перевіряти треба не це, розумієш?

— А що ж? — запитав Каладін.

— Давай так, харизматику: ти зможеш підвісити на цій стінці мене? — поцікавився гердазієць.

— Я… я не знаю, — відповів Каладін.

— Хоча, здається, не завадило б дізнатися, га? — Лопен підвівся. — То, може, спробуємо?

Капітан поглянув на Сиґзіла, але той тільки плечима знизав.

Каладін знову набрав Світла й сповнився бурею, яка, шаленіючи в ньому, наче билася об шкіру — як-от в’язень, що намагається вирватися. Переливши трохи на долоню, він притис її до стінки, забарвивши камінь люмінесценцією.

Глибоко вдихнувши, командир підняв Лопена — тендітний чоловічок виявився напрочуд легким, а надто з огляду на залишкове Буресвітло в Каладінових жилах — і притис його до стінки провалля.

А коли непевно ступив крок назад, гердазієць залишився висіти, приставши до каменю одностроєм, що зібрався в зморшки під пахвами.

Лопен широко всміхнувся:

— Спрацювало!

— Це може стати в пригоді, — промовив Скеля, потираючи свою дивно підголену рогоїдську бороду. — Лопен має рацію: ось що нам треба перевіряти. Адже ти солдат, Каладіне. Ти зможеш скористатися з цього в бою?

Той повільно кивнув: на думку спадало з десяток варіантів. Що, як вороги пробіжать по калюжі розіллятого Буресвітла? А може, так вийде спинити фургон, який котиться? Чи прикріпити свого списа до чужого щита й вирвати того з рук супротивника?

— Як почуваєшся, Лопене? — спитав рогоїд. — Це не боляче?

— Нє-є, — відказав той, погойдуючись. — Я тільки боюся, щоб кітель не луснув по швах або ґудзики не відлетіли. О, до речі! Ану ж відгадайте загадку: чи зможе гердазієць без руки самостійно полагодити свій мундир?

Каладін наморщив чоло:

— Не знаю… Здаюся.

— Ні, — пояснив Лопен. — Адже гердазієць — «безрукий».

І чоловічок вибухнув реготом.

Азіш лише застогнав, проте рогоїд розсміявся. Сил перепурхнула до Каладіна й схилила голівку набік:

— Це він пожартував? — тихенько спитала спрен.

— Так, — відповів Каладін. — І то напрочуд невдало.

— Ну, не скажи! — заперечив Лопен, і досі посміюючись. — Це найкращий із відомих мені жартів, а я в цій царині сокирогончака з’їв. «Лопене, — казала мені матуся, — тобі треба запам’ятовувати жарти про одноруких: адже ти сміятимешся першим і не даватимеш іншим брати себе на глузи». Вона в мене дуже мудра жінка. Я їй колись голову чала подарував.

Каладін закліпав очима.

— Що-що подарував?

— Голову чала, — повторив гердазієць. — Вони дуже смачні.

— Дивні в тебе, Лопене, смаки, — сказав Каладін.

— Ні-ні, — втрутився Скеля. — Це справді делікатес. Голова — найсмачніша частина чалової туші.

— Повірю вам обом на слово — але сам не перевірятиму, — відказав командир.

Буресвітло, яке втримувало гердазійця, почало вичахати. Тож Каладін, звівшись навшпиньки, взяв Лопена за руку, а Скеля — за талію, й вони гуртом допомогли тому спуститися.

— Гаразд, — промовив Каладін, машинально намагаючись визначити за сонцем, котра година, хоча з вузького провалля світила було не побачити. — Нумо експериментувати.

***

Нуртуючи бурею всередині, Каладін помчав дном провалля. Його маневр налякав гурт рюшоцвітів, які гарячково втяглися — наче руки, що стислися в кулаки. Гудиння на стінках затремтіло й почало підгортатися догори.

Розбризкуючи ногами застояну воду, він перескочив через купу наносів. За Каладіном