Читати книгу - "Джерело, Ларія Ковальська"

    Тарас прокинувся зі сходом сонця. Він обережно піднявся з ліжка, боячись розбудити молоду дружину. Одягнувся і вийшов на подвіря, сповнене аромату скошеної трави, мяти та півоній. Сонячні промені золотили все навколо і починали зігрівати сонну землю.  Десь на старій груші вже закінчував свою нічну пісню багатоголосий соловейко, а високо в небі маленький жайворонок натхненно затяг свою ранкову. Вдалині здійнявся туман. Тарас знав – це над джерельною водою, і рушив туди. Любив він попити зранку джерельної води. І кожного теплого ранку у вихідні в нього була традиція ходити до джерела. У будні не було часу, бо ж поспішав на роботу. Ні, не в місто. Свою частку у батьковій фірмі він віддав Артему – вирішив, що робота в офісі не для його. У брата чудово виходить керувати фірмою. Та й Емма йому допомагає.  А Тарас, щойно отримав диплом педагога, подався з дружиною в село. В місцевій школі йому запропонували працювати вчителем англійської, а його дружині – навчати першокласників. Молоде подружжя радо погодилось і мерщій перейшли жити у село. Тепер великий будинок діда Уласа не пустував. А його літні господарі, втішались присутністю молодих. А сьогодні молодь іде на випускний вечір – запросили старшокласники.

- Обов’язково підіть! – Наказав дід Улас. – Бо ще люди подумають, що молоді Демиденки вже встигли загордитись.

- Та ми й самі хотіли піти! Нам подобаються свята у простій сільській атмосфері! – Відповів Тарас. – Та й жити нам тут подобається, і з дітьми працювати!

- Ага. Може ще й діжду, як онук займе посаду директора! – Замріяно мовив дід.

- Для чого мені зайвий клопіт, я й так щасливий! – Відказав Тарас.

    Так, він відчував себе найщасливіщим у світі. І зараз він прийшов до свого улюбленого джерела. Джерела, де колись шукав розради, а воно йому подарувало щастя. Тарас сів на траві над водою. Всюди панувала ранкова тиша. Сонячні промені розсіювали туман. Він поглянув у  воду: прозору і чисту, а далі – безмежне смарагдове дно. Таке ж смарагдове, як очі його коханої. Які, як і це безмежне дно, ваблять до себе чимсь невідомим, а задивившись, ти потрапляєш у їхніх полон. Тарас теж був полоні. І джерела, і красуні, що тут колись зустрів. Тільки був цей полон для нього таким приємний, що визволятись звідси він не хотів. Набрав у пригорщу води. Яка ж смачна! Хотів ще, та раптом відчув чийсь дотик на плечі.

- Холодна? – Почувся позаду ніжний голос.

- Моя, німфо! – Не озираючись,  мовив Тарас. Потім підвівся, підійшов до дружини і поцілував її.

- Хочеш скупатись? – Спитав Тарас, бо Соломія ще іноді полюбляє побавитись таким.

- На цей раз ні! – Усміхаючись, відказала Соломія.

- Чому ж?

- Боюсь нашкодити!

- Нашкодити?

- Так, нашкодити маленькій німфі, що живе у мене під серцем!

- Справді? – Перепитав Тарас. – А чому ти вирішила, що це саме дівчинка?

- А хіба ти не хочеш що одну маленьку німфу?

-Хочу. Але спочатку їй потрібен старший брат, який стане для неї захисником.

- А я хочу, щоб старшою була дівчинка! – Вперто заявила Соломія.

- Хлопчик! – Наполягав на своєму Тарас. – І не сперечайся зі старшими. Ходімо додому, ти надто легко вдягнена для такого ранку. – Тарас підхопив Соломію на руки.

- Тарасе, відпусти, я сама! А то ще хто з учнів побачить.

- Добре. Тоді Зірка тебе підвезе!

   Вірна Зірка, що всюди супроводжувала Соломію, почувши своє імя, відразу з’явилась поруч.  Тарас допоміг сісти дружині на коня.

- Їдемо дуже повільно, а надалі взагалі варто дати Зірці відпочити, небезпечно у твоєму стані верхи їздити.

- Тарасе, спокійнішого коня, ніж Зірка, в світі не існує.

- Нехай. Але я краще носитиму тебе на руках сам. Я й раніше відносився до тебе як до найдорожчого скарбу в житті, а тепер у мене цілих два скарби! Так що маєш потерпіти!

- Гаразд. Але можна ще один разок пущу Зірку галопом?

- Не смій! – Тарас міцніше вхопив коня за вуздечку.

- Добре, але при умові!

- Що за умова?

- Пам’ятаєш, ти колись казав, що хочеш навчитись їздити верхи? Може, час починати?

- Після того, як народиться син!

- А, може, донька?

- Син!

- А я кажу донька!

    Сонце вже піднялось високо, коли молоде подружжя увійшло у свій двір. З відкритого вікна кухні долинав запах бабусиних смаколиків.

- Ой, а я ж мала допомогти бабусі приготувати сніданок! – Вигукнула Соломія.

- Не страшно, допоможемо їсти. Бабуся таке любить! Ми ще віддячимо дідусеві й бабусі за їхнє добре ставлення до нас!

Кінець