Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вождь червоношкірих: Оповідання 📚 - Українською

Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

277
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вождь червоношкірих: Оповідання" автора О. Генрі. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 119
Перейти на сторінку:
її зазвучав різко, як губна гармоніка. — Невже чоловік вартий… Та ні, лікарю, нічого подібного немає.

— Ну, тоді вона просто заслабла, — вирішив доктор. — Я зроблю все, що буду в змозі зробити як представник науки. Але коли мій пацієнт починає лічити карети у своїй похоронній процесії, я скидаю п'ятдесят відсотків з цілющої сили ліків. Якщо ви зумієте домогтись, щоб вона хоч раз запитала, якого фасону рукави носитимуть цієї зими, я вам ручаюсь, що у неї буде один шанс із п'яти замість одного з десяти.

Коли лікар пішов, Сью вибігла в майстерню і плакала в японську паперову серветочку доти, доки та не розмокнула зовсім. Потім вона хоробро увійшла до кімнати Джонсі з креслярською дошкою, насвистуючи модну мелодію.

Джонсі лежала, обернувшись обличчям до вікна, ледве помітна під ковдрами. Сью перестала насвистувати, гадаючи, що Джонсі заснула.

Вона приладнала дошку і розпочала малюнок тушшю до журнального оповідання. Для молодих художників шлях у Мистецтво буває вимощений ілюстраціями до журнальних оповідань, якими молоді автори мостять собі шлях у Літературу.

Накидаючи для оповідання постать ковбоя з Айдахо в елегантних бриджах і з моноклем в оці, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона кваплячись підійшла до ліжка. Очі Джонсі були широко розплющені. Вона дивилась у вікно і рахувала — рахувала у зворотному порядку.

— Дванадцять, — вимовила вона, і трохи перегодом: — одинадцять, — а потім «десять» і «дев'ять», а потім «вісім» і «сім» — майже водночас.

Сью подивилась у вікно. Що там було рахувати? Виднілися тільки безлюдний, похмурий двір і глуха стіна цегляного будинку за двадцять кроків. Старий-престарий плющ із вузлуватим стовбуром, що підгнив біля коренів, заплів до половини цегляну стіну. Холодне дихання осені зірвало листя з лози, й оголені скелети гілок чіплялися за цеглу, що обсипалась.

— Що там таке, люба? — спитала Сью.

— Шість, — ледь чутно відповіла Джонсі. — Тепер вони облітають швидше. Три дні тому їх було майже сто. Голова йшла обертом від лічби. А зараз рахувати легко. Ось іще один злетів. Тепер лишилося тільки п'ять…

— Чого п'ять, люба? Скажи своїй Сьюді.

— Листя. На плющі. Коли впаде останній листок, я помру. Я це знаю вже три дні. Хіба лікар не сказав тобі?

— Уперше чую таку дурість! — з чудовим презирством відпарирувала Сью. — Яке відношення може мати листя на старому плющі до того, що ти видужаєш? А ти ще так любила цей плющ, погана дівчинко! Не будь дурненькою. Адже ще сьогодні вранці лікар говорив мені, що ти скоро видужаєш… стривай, як же це він сказав?.. що в тебе десять шансів проти одного. А це ж не менше, ніж у кожного з нас тут, у Нью-Йорку, коли їдеш у трамваї або йдеш повз новий будинок. Спробуй з'їсти трохи бульйону і дозволь твоїй Сьюді закінчити малюнок, щоб вона могла збути його редакторові і купити вина для своєї хворої дівчинки та свинячих котлет для себе.

— Вина тобі купувати більше не треба, — відповідала Джонсі, пильно дивлячись у вікно. — Ось іще один злетів. Ні, бульйону я не хочу. Отже, лишаються тільки чотири. Я хочу бачити, як впаде останній листок. Тоді помру і я.

— Джонсі, люба, — сказала Сью, схиляючись над нею, — обіцяєш ти мені не розплющувати очі і не дивитись у вікно, поки я не закінчу працювати? Я мушу здати ці ілюстрації завтра. Мені потрібне світло, інакше я спустила б штору.

— Хіба ти не можеш малювати в іншій кімнаті? — холодно запитала Джонсі.

— Мені б хотілося посидіти з тобою, — сказала Сью. — А крім того, я не хочу, щоб ти дивилася на це безглузде листя.

— Скажи мені, коли закінчиш, — заплющуючи очі, вимовила Джонсі, бліда й нерухома, мов повалена статуя, — тому що мені хочеться бачити, як упаде останній листок. Я втомилася чекати. Я втомилася думати. Мені хочеться звільнитись від усього, що мене тримає, — летіти, летіти нижче й нижче, як один із цих бідних, утомлених листочків.

— Спробуй заснути, — сказала Сью. — Мені треба покликати Бермана, я хочу писати з нього золотошукача-відлюдника. Я щонайбільше на хвилинку. Дивися ж, не ворушись, поки я не прийду.

Старий Берман був художником, який жив на нижньому поверсі, саме під їхнею студією. Йому було вже за шістдесят, і борода, уся в завитках, як у Мойсея Мікеланджело[201], спускалася в нього з голови сатира[202] на тіло гнома. У мистецтві Берман був невдахою. Він усе збирався написати шедевр, але навіть і не розпочав його. Уже кілька років він не писав нічого, крім вивісок, реклам та тому подібної мазанини заради шматка хліба. Він заробляв дещо, позуючи молодим художникам, яким не вистачало грошей на професіоналів-натурщиків. Він пив запоєм, але все ще говорив про свій майбутній шедевр. А щодо всього іншого це був презлий стариган, який глузував з усякої сентиментальності і дивився на себе, як на сторожового пса, спеціально приставленого охороняти двох молодих художниць.

Сью застала Бермана, від якого сильно пахнуло ялівцевими ягодами, у його напівтемній комірці нижнього поверху. В одному кутку вже двадцять п'ять років стояло на мольберті незаймане полотно, готове прийняти перші штрихи шедевра. Сью розказала старому про фантазію Джонсі і про свої побоювання щодо того, як би вона, легка і тендітна, мов лист, не відлетіла від них, коли ослабне її неміцний зв'язок зі світом. Старий Берман, чиї червоні очі дуже помітно сльозились, розкричався, глузуючи з таких ідіотських фантазій.

— Що? — лементував він. — Чи можлива така дурість — умирати через те, що листя падає з проклятого плюща! Уперше таке чую. Ні, не бажаю позувати для вашого ідіота-відлюдника. Як ви дозволяєте їй забирати собі в голову таку дурницю? Ах, бідна маленька міс Джонсі!

— Вона дуже хвора й слабка, — сказала Сью, — і від лихоманки їй спадають на думку різні хворобливі фантазії. Гаразд, містере Бермане, — якщо ви не хочете мені позувати, то й не треба. А я все ж таки гадаю, що ви осоружний старий… осоружний старий базікало.

— Оце таки справжня жінка! — закричав Берман. — Хто сказав, що я не хочу позувати? Ходімо. Я іду з вами. Півгодини я говорю, що хочу позувати. Боже! Тут зовсім не місце хворіти такій хорошій дівчині, як міс Джонсі. Коли-небудь я напишу шедевр, і ми всі виїдемо звідси. Так, так!

Джонсі дрімала, коли вони піднялись нагору. Сью спустила штору до самого підвіконня і зробила Берману знак пройти до іншої кімнати. Там вони підійшли до вікна і з острахом подивилися на старий плющ. Потім перезирнулись, не кажучи

1 ... 43 44 45 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вождь червоношкірих: Оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вождь червоношкірих: Оповідання"