Читати книгу - "Маятник Фуко"

Нам більше не вдавалося стежити за ходом думок нашого співрозмовника: «Але що має Шартр до вашого кельтсько-друїдичного Шляху?»

«А як ви гадаєте, звідки прийшла ідея Діви? Перші діви, які з’явилися в Європі, це чорні діви кельтів. Святий Бернард замолоду стояв навколішки у церкві в Сен-Вуарлі перед чорною дівою, і вона витиснула з грудей три краплі молока, які впали на губи майбутнього засновника ордену тамплієрів. Звідси походять романи про Ґрааля, які повинні були створити вивіску для хрестових походів, а хрестові походи мали на меті віднайти Ґрааль. Бенедиктинці — спадкоємці друїдів, то всім відомо».

«Але де ті чорні діви?»

«Їх прибрали ті, хто хотів знищити нордичну традицію і перетворити кельтську релігійність у релігійність середземноморську, вигадуючи міт про Марію з Назарету. Або ж вони були перелицьовані, спотворені, як ті численні чорні богородиці, що їм усе ще поклоняється фанатична юрба. Але якщо вірно трактувати зображення у соборах, як це зробив великий Фульканеллі, можна побачити, що вони неприховано розповідають цю історію і неприховано показують зв’язок кельтських дів з алхімічною традицією тамплієрів, у якій чорна діва є символом сировини, над якою працюють шукачі філософського каменя, а він, як ми бачили, є не що інше, як Ґрааль. А тепер поміркуйте, звідки взялася ідея священного чорного каменя Мекки у ще одного великого втаємниченого друїдів, Магомета. У Шартрі хтось вимурував коридор, сполучений з підземним закутком, де все ще стоїть первісна поганська статуя. А якщо добре пошукати, можна знайти ще одну чорну діву, Богородицю з Пільє, яку вирізьбив один канонік, визнавець Одіна. Ця статуя стискає в руці магічний жезл великих жриць Одіна, а ліворуч від неї вирізьблено магічний календар, де містилися — на жаль, мушу сказати містилися, адже ці скульптури не уникли вандалізму ортодоксальних каноніків — зображення священних тварин віри Одіна: собаки, орла, лева, білого ведмедя та вовкулака. З іншого боку, всі дослідники готичного езотеризму стверджують те, що там-таки, у Шартрі, є статуя, яка тримає в руці чашу Ґрааля. Далебі, мої панове, якби ми не дивилися на Шартрійський собор так, як нам велять туристичні путівники, римські, католицькі й апостольські, а вміли бачити, розумієте, бачити очима Традиції всю цю історію, яку оповідає скеля Ерека…»

«А тепер ми підійшли до попеліканів. Хто вони?»

«Це катари. Одне з прізвиськ, що їх ортодокси давали єретикам, було попелікани. Катари Провансу були знищені, я не такий наївний, щоб думати про зустріч у руїнах Монсеґюру, але секта не загинула, існує ціла географія підпільного катаризму, з яким був пов’язаний навіть Данте, а також представники Дольче Стіль Ново, секта Вірних Любови. П’ята зустріч призначена десь у північній Італії або в південній Франції».

«А остання зустріч?»

«А який з-поміж кельтських каменів найстародавніший, найсвященніший, найнепорушніший? Святиня божества сонця, спостережний пункт, де, дочекавшись закінчення плану, нащадки тамплієрів з Провену зможуть порівняти вже зібрані докупи таємні послання, заховані за шістьма печатями, і нарешті знайти спосіб використати неосяжну могутність, яку дає їм володіння Святим Ґраалем? Та ж це в Англії, магічне коло Стоунгендж! Що ж інше?»

«О basta là», сказав Бельбо. Лише п’ємонтієць може зрозуміти дух, з яким вимовляється цей вираз увічливого подиву. Жодний з його еквівалентів в іншій мові чи діалекті (та що ви кажете, dis donc, are you kidding?) не передає тої крайньої відсутности інтересу, того фаталізму, з яким мовець іще раз підтверджує своє неспростовне переконання в тому непоправному факті, що його співрозмовник був створений якимось недолугим божеством.

Але полковник не був п’ємонтійцем, і, очевидно, реакція Бельбо йому полестила.

«Авжеж. Ось вам і план, ось і ордонанс, у всій своїй величній простоті й злагодженості. І зауважте ще одне: якщо взяти карту Європи та Азії і нарисувати лінію розвитку плану — від півночі, де знаходиться Замок, до Єрусалиму, від Єрусалиму до Аґарттхи, від Аґарттхи до Шартру, від Шартру до берегів Середземномор’я, а звідти — до Стоунгенджу, то в результаті одержимо ось такий рисунок, руну приблизно ось такої форми».

«Отже?» запитав Бельбо.

«Отже, це та сама руна, яка ідеальною лінією з’єднує деякі основні центри езотеризму тамплієрів — Ам’єн, Труа, царство святого Бернарда з узліссями Східного Лісу, Реймсом, Шартром, Ренн-ле-Шато та Мон-Сен-Мішель, місцем стародавнього культу друїдів. І цей же рисунок нагадує сузір’я Діви!»

«Я захоплююся астрономією», несміливо промовив Діоталлеві, і наскільки я пам’ятаю, Діва має інший малюнок і налічує, якщо не помиляюсь, одинадцять зірок…

Полковник поблажливо посміхнувся: «Шановні панове, либонь, ліпше від мене знають, що все залежить від того, як вести лінію, адже за бажанням можна одержати віз або ведмедицю, і як важко вирішити, чи ця зірка знаходиться в сузір’ї чи поза ним. Погляньте уважно на Діву, взявши Колос як нижню точку, яка тут відповідає провансальському узбережжю, і візьміть до уваги лише п’ять зірок, тоді подібність між рисунками буде разючою».

«Достатньо вирішити, які зірки відкинути», сказав Бельбо.

«Абсолютно правильно», підтвердив полковник.

«Послухайте», сказав Бельбо, «а хіба можна виключити можливість, що зустрічі відбувалися регулярно і лицарі вже взялися до діла, хоч ми про це нічого не знаємо?»

«Я не бачу симптомів цього — дозвольте мені додати — на жаль. План перервався, і, можливо, тих, хто мав був довести його до закінчення, вже нема, групи тридцяти шести розпалися внаслідок якогось світового катаклізму. Але група сміливців, маючи належну інформацію, могла б зв’язати нитки цього плетива. Оте щось усе ще там. І я шукаю тих людей. Тому я хочу опублікувати цю книгу, щоб викликати якийсь відгук. І водночас я намагаюся сконтактуватися з людьми, які можуть допомогти мені знайти правильний шлях у меандрах традиційних учень. Сьогодні я зустрівся з найбільшим знавцем у цих справах. Але, на жаль, навіть будучи світилом, він нічого не зміг мені сказати, хоч дуже зацікавився моєю історією і обіцяв написати передмову…»

«Але даруйте», запитав Бельбо, «хіба не було необачністю довірити вашу таємницю тому добродієві? Це ж ви нам розповідали про помилку, якої допустився Інґольф…»

«Послухайте-но», відповів полковник, «Інґольф не вжив жодних пересторог. Я ж звернувся до вченого поза всякими підозрами. До людини, яка не робить нерозважливих припущень. Приміром, сьогодні він попрохав мене почекати ще трохи з представленням моєї роботи у видавництво, аж поки не будуть з’ясовані всі суперечливі питання… Я не хотів втратити його приязного ставлення і не сказав, що йду сюди, але