Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

Місяць уже був досить високо. Неяскраве його світло скрадало бридоту занедбаного двора з гноєм і купами каміння. І навпаки, підкреслило всю потворну велич цих мурів і неж. Нерівні мури, вежі, як гранчасті скелі, темна смуга галереї.

Мені захотілося бути в першому-ліпшому місці, аби не тут, і я пішов.

«Ласіте». «Краплинка» по-латиськи. Звідки в Лопотухи, якщо це був Лопотуха, латиська мисливська горілка? Та ще й рідкісна».

Хотілося ще раз окинути поглядом всю цю чавунно-чорну махину. При місячному світлі. Я оглянувся. Там, де падало світло, чорнота була з блакитним відтінком. У затемнених місцях, у нішах і на галереї, панувала непроглядна темрява, так що раптом поставала перед очима своєрідна рельєфність цієї махини.

І тут я не повірив своїм очам. У темному провалі галереї, від зовнішніх сходів, що вели на неї, повільно повзли дві тіні, йшли по гульбищі. Остовпівши, я простояв на місці не знаю скільки. І лише потім кинувся до широких, місцями повибиваних сходів. Забувши, про можливу небезпеку, забувши про все, окрім однієї думки: побачити, перевірити, схопити.

Вилетів. Нічого. Тільки туманне світло блукало аркадами. І темрява лежала під склепіннями. І більше нічого. Ані душі, хоча вийти їм не було куди, крім сходів, якими вибіг я. Нікого й нічого.

«Чорт побери, — думав я, йдучи до плебанії, — виходить, усі вони мали якусь рацію, коли говорили. І Мультан, і інші, і давній поет. Ось вам і «паршивий білоруський романтизм»! Чи це вже я став причетним до місцевого божевілля?»

Вночі, коли чорні дерева тихо дрижать від жаху, По галереях проходить дама з чорним монахом.

«Холера б вас побрала! Всіх!»

… Завтрашній день прийшов ясний і сонячний, з легеньким шелестом молодого, свіжозеленого листя. У «мою» вежу вирушили і Сташка з компанією, і Мультан з мультанятами, і навіть сам голова Ольшанський.

І повний конфуз. Ніхто б і не повірив мені, якби не свіжі уламки внизу, світлішого кольору, незапилена цегла. Але все інше було всім чим завгодно, тільки не тим, що ще вночі я бачив на власні очі. На підлозі була ціла гора кам'яних уламків, щебеню, цементного пилу. Величезна кам'яна брила, цілий валун, заткнула, ніби корок пляшку, люк сходів і небезпечно звисала над головою. Видно, обвалилося перекриття другого, а може, й третього ярусів. Розбирати цей хаос знизу було, що на смерть іти. Згори доступу туди не було.

— Ну ось, — підставив свій глек на капусту Ольшанський. — А хтось казав, що цей будинок на віки.

— Так, — сказав я. — Якщо йому ніхто не допомагає впасти. А хто знає, чи не допомагали цим перекриттям сьогодні вночі?

— А біс його знає, — дискантом сказав Мультан і додав басом: — Схоже на те, що й допомогли…

— Тут бульдозером розчищати, — по-блазенськи сказав Генка.

— Угу, — сказав Ольшанський. — Якби був такий бульдозер, що лазить по стінах.

— І щоб вам хтось дозволив гнати на пам'ятку культури бульдозер, — сказав я. — Хоча… це іноді дозволяють. Тут ось що, тут треба вхід завалити. А то Стась або Васильок Шубайло можуть полізти і…

— Цих шалапутів село знає, — сказав Ольшанський. — І про пригоду село знає. Завалимо.

— Звідки село знає? — спитав Генка.

— Е-е, голубе, — кинув Мультан, — на те воно й село. Тут тільки-но ти збираєшся чарку хильнути, а в Ольшанах будуть уже казати, що ти вже дві години козу водиш. Ось же знає звідкілясь Гончаронок, Вечірка й інші. А проте у них… як це… ну, коли мене тут не було, бо я під Мінськом свиней пас.

— Алібі, — сказав Ольшанський.

— О-о. Вони ж у Єзну їздили.

— Правильно, — сказав голова. — Наряд був.

Ми вийшли через браму, і відразу ніби стало легше дихати. Я сказав про це.

— А ви подякуйте всім, хто тут століттями гній збирав, — кинув Шаблика. — І панському, і чотириногому колгоспному.

— Він же не про те, — сказав «ковбой». — Морально, як кажуть, тут стало легше дихати. Живі люди. Живуть, сміються, працюють. А якщо хтось часом і у вухо дасть, то й те легше.

Знову треба було переводити розмову на інше. І я, як завжди, зробив це незграбно:

— Чому це, Ничипоре Сергійовичу, у вас таке прізвище? Ви що, з тих Ольшанських.

— Е-е, не ображайте, — сказав здоровенний, як кінь, голова. — Що, я схожий?

— Та зовні ні.

— По-вуличному вони Шевці, — втрутився дід Мультан.

— Так, — сказав Ольшанський. — Але, самі знаєте, пани інколи своє прізвище пригінчим давали, щоб відрізнити. Ну й для сміху давали. Документів не було. Ну, село з часом і звикло.

Археологи на чолі зі Сташкою попрямували на свою Білу Гору (дай їм боже, щоб їм там більше пощастило, ніж гуситам на Білій Горі і сербам на Косовому Полі), а ми пішли повз млин до села. І тут знов нарвалися на сцену з «Бориса Годунова». Біля греблі сидів в оточенні своїх собак увесь білий, напудрений борошном, як П'єро, Людвіг Лопотуха у своїй славетній кепці і, побачивши нас, почав невідомо в кого тикати пальцем:

— Живий?! — Мені аж мороз пішов поза шкірою, коли я згадав нічну кам'яну брилу. — У тебе ж кров з грудей. Як у Гончаронка. Як у фурмана. Сам бачив у них, сам… Воскрес? Перевертень. Вовкулака.

— Що це з ним? Чому на нас?

Ми вже проминули його, і тоді Ольшанський крекнув і покликав до себе огрядну рум'яну молодицю.

— Наш завідуючий медпунктом. Ану, розтлумачте йому, Агатко, що то таке Лопотуха. А то він, Космич, щось на всіх скоса поглядає.

— Справжній, на жаль, божевільний, — з доброю, сумлінною усмішкою відповіла вона. — Комісія після війни була. І два роки тому. Нешкідливий тільки божевільний.

Я подумав, що коли та брила була «нешкідлива», то який череп повинна мати людина, щоб говорити про «шкідливість». І ще подумав, що я не вірю в його божевілля. Бо звідки знає про кров? І ще, якщо він і справді божевільний, то знає про дещо більше, ніж ми, нормальні. І мовчить. Чи не може сказати.

Йшли далі. І тут Ольшанський мене здивував — мало коли мені доводилося чути в людському голосі такий біль і таке співчуття:

— На жаль, справді не при собі чоловік. І, на жаль, справді після чогось страшного… І звідки така жорстокість у деяких дітей? Гра у війну. І один на цього нещасного рушницю навів. Так той заплакав: «Хлопчику, не треба».

— Ну й що?

— Відлупцювати шибеника довелося, хоч і останнє це діло.

Через кілька хвилин ми розійшлися. Я постояв,