Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Проте, дивлячись на нього, вона зауважила першу тріщинку в його радісному спокої: він боровся з якоюсь думкою. Він вичекав, а тоді з зусиллям сказав:

— Щодо Генка Ріардена… Чи зробите ви мені послугу?

— Звісно.

— Скажіть йому, що я… Розумієте, люди завжди були мені байдужі. І все ж він — чоловік, якого я поважав, але до сьогодні не знав, що мої почуття були… що він був єдиною людиною, яку я любив… Просто скажіть це йому, як і те, що я хотів би… ні, мабуть, цього вистачить… Мабуть, він назавжди мене прокляне… а все ж, може й ні.

— Я перекажу.

Почувши в його голосі притуплене, приховане звучання болю, вона відчула себе такою близькою до нього, що знову засумнівалася: він не завдасть удару. І зробила останню спробу.

— Містере Данаґґер, якби я благала на колінах, якби я знайшла ті слова, яких поки що не змогла знайти… Чи це… чи існує шанс вас зупинити?

— Не існує.

За мить вона запитала безбарвним голосом:

— Коли ви покидаєте роботу?

— Сьогодні ввечері.

— А що ви зробите, — вона вказала на пагорби за вікном, — з «Вугіллям Данаґґера»? На кого ви залишите компанію?

— Не знаю. Та мені байдуже. Нікому або всім. Будь-кому, хто захоче.

— Ви не збираєтеся залишити щодо неї розпорядження чи призначити наступника?

— Ні. Навіщо?

— Щоб вона перейшла в хороші руки. Невже ви не можете принаймні спадкоємця обрати?

— Немає з кого обирати. Мені байдуже. Хочете, щоб я залишив компанію вам? — він узяв аркуш паперу. — Зараз же напишу листа, в якому назву вас єдиною спадкоємицею, якщо хочете.

Вона похитала головою, мимовільно охоплена жахом.

— Я не мародер!

Він засміявся, відштовхуючи аркуш набік.

— Бачите? Ви дали правильну відповідь, знаючи її чи ні. Не хвилюйтесь за «Вугілля Данаґґера». Немає жодної різниці, чи я призначу найкращого спадкоємця на світі, чи найгіршого, чи жодного не призначу. Хоч хто перейме компанію — людина чи рослина, — це вже не має жодного значення.

— Але відійти геть і покинути… просто покинути… промислове підприємство, наче ми живемо у вік безземельних номадів або дикунів, що блукають джунглями!

— А хіба ні? — він усміхався до неї напівзнущально-напівспівчутливо. — Чому я повинен залишати свою справу чи свою волю? Я не хочу допомагати мародерам і підтримувати ілюзію, що приватна власність досі існує. Я погоджуюсь із системою, яку вони створили. Вони не потребують мене, як вони кажуть, вони потребують тільки мого вугілля. То нехай беруть.

— То ви приймаєте їхню систему?

— Приймаю?

Вона застогнала, дивлячись у бік дверей.

— Що він із вами зробив?

— Сказав мені, що я маю право існувати.

— Не вірю, що таке можливо: протягом трьох годин хтось примусив людину відмовитися від п’ятдесяти двох років свого життя!

— Якщо ви думаєте, що він зробив саме це, або якщо вважаєте, що він розповів мені якесь немислиме одкровення, то я розумію рівень вашого збентеження. Але він зробив не це. Він лише озвучив, заради чого я жив, задля чого живе кожна людина — тією мірою і до того моменту, поки себе не зруйнує.

Вона знала, що запитання марні й що вона більше не має чого йому сказати.

Він подивився на її схилену голову і ніжно мовив:

— Міс Таґґарт, ви хоробра. Я знаю, що ви зараз робите і чого це вам коштує. Не картайтеся. Відпустіть себе.

Вона звелась. Хотіла щось промовити, але раптом він помітив її спрямований вниз погляд. Вона стрибнула вперед і схопила попільничку, яка стояла на краю столу.

В попільничці лежав недопалок з надрукованим на ньому знаком долара.

— Міс Таґґарт, у чому річ?

— Це… це він курив?

— Хто?

— Ваш відвідувач — він курив цю сигарету?

— Ну, я не знаю… Мабуть… Так, думаю, я таки бачив, що він викурив одну сигарету… Дайте поглянути… Ні, це не моя марка, тому, певно, його.

— Чи мали ви сьогодні інших відвідувачів?

— Ні. Чому ви запитуєте, міс Таґґарт? Що сталося?

— Чи можу я це взяти?

— Що? Недопалок? — він дивився на неї вражено.

— Так.

— Беріть. Але навіщо?

Вона дивилася на недопалок у долоні, наче то була коштовність.

— Не знаю… Не знаю, яку користь це мені принесе, знаю тільки, що це підказка, — вона гірко усміхнулась, — до розгадки моєї таємниці.

Вона стояла, не бажаючи іти, дивлячись на Кена Данаґґера так, як дивляться на людину, яка вирушає в краї, звідки не повертаються.

Він зрозумів її вагання, всміхнувся і простягнув долоню.

— Я не прощатимусь, — сказав він, — тому що невдовзі ми з вами зустрінемось.

— О, — палко вигукнула вона, притиснувши долоню до поверхні столу, — ви збираєтесь повернутися?

— Ні. Ви приєднаєтеся до нас.

Над конструкціями у темряві мріло легке червоне марево, ніби завод уже спав, але був живий, рівно дихаючи горнилами, стукаючи віддаленим серцебиттям конвеєрних стрічок.

Ріарден стояв біля вікна свого кабінету, притиснувши руку до вікна. Завдяки перспективі його долоня накривала півмилі, забудованих конструкціями; здавалося, він намагається їх утримати.

Він дивився на довгу стіну з вертикальних смуг — батарею коксових печей. Вузькі двері відчинилися, різко видихнувши вогонь, і з них гладко вислизнув розжарено-червоний лист коксу, наче скибка хліба з гігантського тостера. Якусь мить він був нерухомий, а потім шматок прострелило кривою тріщиною, і він висипався до гондоли, що чекала на колії внизу.

Вугілля Данаґґера, подумав Ріарден. Єдине, про що він був здатен думати.

Все решта, що він відчував, — це самотність: таку глибоку, що навіть біль, здавалося, поглинула ця безодня.

Вчора Даґні розповіла йому про свою марну спробу і переказала повідомлення Данаґґера. Сьогодні вранці Ріарден почув новини про його зникнення. Протягом безсонної ночі, а потім ‒ напруженому зосередженні на денних обов’язках, у свідомості билася відповідь на повідомлення, відповідь, якої він ніколи не зможе промовити вголос.

«Єдиний чоловік, якого я любив». Це сказав Кен Данаґґер, який ніколи не висловлював нічого більш особистого, ніж: «Слухай сюди, Ріардене».

Він думав: «Чому ми не дали цьому збутися? Чому ми обидва виявилися приречені — у години, проведені не при своїх робочих столах, — до вигнання серед жахливих чужинців, які змусили нас відмовитися від усіх прагнень про відпочинок, дружбу, про звучання людських голосів? Чи можу я тепер відібрати бодай годину, яку віддав на вислуховування свого брата Філіпа, і віддати її Кенові Данаґґеру? Хто зробив нашим обов’язком —