Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Він спробував придушити ці слова у своїй свідомості, знаючи, що думати таке зараз немає жодного сенсу. Але вони не зникали і скидалися на звернення до мерця: «Ні, я не проклинаю тебе за те, що ти пішов, — якщо таке запитання і такий біль ти забрав із собою. Чому ти не дав мені шансу сказати… що? Що я схвалюю?.. Ні. Але я не можу ні обвинувачувати тебе, ні вирушити слідом».

Заплющивши очі, він дозволив собі уявити величезне полегшення, яке пережив би, якби відійшов, покинувши тут усе. Попри шок від своєї втрати він відчув павутиння заздрості. Чому вони не прийшли і до мене? Байдуже, хто вони, чому не повідомили тієї невідворотної причини, яка змусила б мене зникнути. Але наступної ж миті люте дрижання в тілі засвідчило, що він убив би кожного, хто б до нього наблизився, убив би, перш ніж почути слова, здатні забрати його з заводу.

Було пізно, робітники вже розійшлися, та його жахала перспектива повернення додому і порожнеча вечора попереду. Він відчував, що ворог, який відібрав Кена Данаґґера, чигає на нього у темряві — там, де немає вже сяйва заводу. Він більше не був невразливий; але хай би який він був, подумалось йому, хоч звідки б ішла ця загроза, тут він у безпеці, неначе у вогненному колі, накресленому навколо нього, щоб охороняти від зла.

Поглянув на мерехтливі білі спалахи у темних вікнах конструкцій, що маячіли вдалині; вони скидалися на нерухомі брижі сонячного світла на воді. То було відображення неонового знака, який світився на даху будинку, над його головою, повідомляючи: «Сталь Ріардена». Генк пригадав ту ніч, коли йому захотілося засвітити такий знак над своїм минулим: «Життя Ріардена». Нащо йому цього запраглося? Чиї очі мали це побачити?

Із гірким подивом він уперше в житті пригадав ту радісну гордість, яку колись відчував через повагу до людей, через цінність їхнього захоплення та їхніх суджень. Тепер ці відчуття зникли. Генк подумав, що не існувало людей, яким він бажав би продемонструвати цей знак.

Він різко відвернувся від вікна. Узяв пальто розмашистим рухом, яким хотів повернути себе до дії, тісно затягнув пояс і покинув офіс, квапливо клацаючи вимикачами дорогою до виходу.

Розчахнув двері й зупинився. В кутку тьмяного передпокою світилась єдина лампа. На краю столу в позі невимушеного, терплячого очікування сидів Франциско д’Анконія.

Завмерши на порозі, Ріарден упіймав коротку мить, коли Франциско, не рухаючись, зиркнув на нього з ледь вдоволеною усмішкою, схожою на підморгування між змовниками, які не подають виду, що обидва — втаємничені. Це тривало лише мить, таку коротку, що її практично не можна було вловити. Генкові здалося, що Франциско негайно підвівся з шанобливим та люб’язним виглядом. Цей рух свідчив про сувору офіційність, про заперечення підозр, про безцеремонність; водночас він увиразнив інтимність факту, що гість не промовив жодного слова: ні привітання, ні пояснення.

Ріарден суворо поцікавився:

— Що ви тут робите?

— Містере Ріарден, я подумав, що ви захочете мене сьогодні побачити.

— Чому?

— З тієї ж причини, з якої так довго затрималися в офісі. Ви ж не працювали.

– І довго ви вже тут сидите?

— Годину чи дві.

— Чому ви не постукали?

— Ви дозволите увійти?

— Ви запізнилися з цим запитанням.

— Містере Ріарден, мені слід піти геть?

Ріарден вказав на двері свого кабінету:

— Заходьте.

Вмикаючи світло, Ріарден рухався уважно, без поспіху, і думав про те, що не повинен дозволяти собі жодних почуттів; водночас відчув, як до нього повертається барва життя, тиха, але напружена, настирність емоції, яку він не міг означити. Свідомо ж він сказав собі: будь пильний.

Сів на край столу, схрестив на грудях руки, поглянув на Франциско, який шанобливо стояв навпроти, і з прохолодним усміхом запитав:

— Навіщо ви сюди прийшли?

— Ви не зрадієте з моєї відповіді, містере Ріарден. Ви не визнаєте ні перед собою, ні переді мною, який ви сьогодні розпачливо самотній. Якщо не запитуватимете, то й не змушені будете заперечувати. Просто прийміть як належне те, що я про це знаю.

Голос Ріардена прозвучав напружено, наче струна, яку натягнули лють, спричинена зухвальством, та захоплення, викликане щирістю. Він відповів:

— Я це визнаю, якщо вам так хочеться. Чи мені не все одно, знаєте ви про це чи ні?

— Знаю, містере Ріарден, і мені не байдуже. Я єдиний із ваших ближніх, кому не все одно.

— З якої це радості? І навіщо мені ваша допомога сьогодні?

— Вона вам потрібна, бо непросто проклинати людину, яка для вас така важлива.

— Я вас не проклинав би, якби ви дали мені спокій.

Очі Франциско трохи розширились, тоді він засміявся і сказав:

— Я мав на думці містера Данаґґера.

Якусь мить Ріарден мав такий вигляд, ніби от-от дасть собі ляпаса. Але тут же він м’яко засміявся і мовив:

— Добре. Сідайте.

Генкові було цікаво, як Франциско використає цю ситуацію, але він просто мовчки підкорився, хлопчакувато всміхаючись, виявляючи водночас вдячність і тріумф.

— Я не проклинаю Кена Данаґґера, — сказав Ріарден.

— Не проклинаєте? — ці два слова, здавалося, він вимовив з єдиним наголосом, дуже тихо, майже обережно, без натяку на усмішку.

— Ні. Я не намагаюся визначати, скільки людина повинна витримувати. Якщо він зламався, то не мені його судити.

— Якщо він зламався?

— А хіба не так?

Франциско відхилився назад. На обличчі знову грала усмішка, але вона не була щасливою.

— А як вплине на вас його зникнення?

— Доведеться трохи більше працювати.

Франциско поглянув на сталевий міст, що чорними штрихами проступав на тлі червоної пари за вікном і, вказуючи туди, мовив:

— Кожен із цих брусів розрахований витримати певну вагу. Який ваш ліміт ваги?

Ріарден засміявся:

— То ось чого ви боялися? Тому прийшли сюди? Боялися, що я не витримаю? Хотіли врятувати мене, як Даґні Таґґарт хотіла врятувати Кена Данаґґера? Вона намагалася побачитись із ним раніше, але не змогла.

— Справді? Я не знав. Ми з міс Таґґарт багато в чому не сходимося.

— Не хвилюйтесь. Я не зникну. Нехай навіть усі решта здадуться і перестануть працювати. Я не перестану. Я не знаю свого ліміту, мені байдуже. Все, що мені треба знати: я не зупинюсь.

— Зупинити можна будь-кого, містере Ріарден.

— Як?

— Треба лише знати рушійну силу людини.

— Що це?

— Ви мали б знати, містере Ріарден.