Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ріарден гірко і здивовано засміявся:
— Так мене ще не називали. Але ви помиляєтеся. Навіть самі не знаєте, як сильно.
— Ви впевнені?
— Мені видніше. Мораль? Чому ви взагалі про це говорите?
Франциско вказав на завод за вікном:
— Ось чому.
Упродовж тривалого часу Ріарден дивився на нього, не рухаючись, а тоді просто запитав:
— Що ви маєте на гадці?
— Якщо хочете побачити абстрактні принципи — такі, як моральні дії, — втілені в матеріальній формі, то ось вони. Погляньте, містере Ріарден. Кожна балка, кожна труба, дріт і вентиль з’явилися тут у результаті відповіді на запитання: правильно чи неправильно? Вам довелося вибирати правильне, вам довелося вибирати найкраще з того, що знаєте; найкраще для вашої мети, що полягає у виготовленні сталі; а далі ви йшли вперед, розширювали знання, працювали краще, дедалі краще, маючи власну мету за стандарт цінності. Вам довелося діяти згідно з власними судженнями, виробити здатність судити, мужність відстоювати вердикт власного розуму, а також найчистіше, безжалісне висвячення у закон правильного чину, чину найкращого, якнайкращого для вас. Ніщо не могло змусити вас діяти супроти власних суджень, тому ви відторгали б і вважали неправильним та лихим кожного, хто намагався б сказати вам, що найкращий спосіб нагріти піч — це наповнити її льодом. Мільйони людей, ціла держава не могли завадити вам виробляти ріарден-метал, адже ви знали його надзвичайну цінність, усвідомлювали силу, яку дає це знання. Однак мені цікаво, містере Ріарден, чому ви живете згідно з одним кодексом принципів, коли йдеться про природу, і за іншим, коли маєте справу з людьми?
Очі Ріардена були пильно зафіксовані на Франциско. Надзвичайно повільно — ніби зусилля, затрачене на те, щоб вимовити ці слова, відволікали від погляду на нього, — запитав:
— Що ви маєте на думці?
— Чому ви не дотримуєтеся принципів у своєму житті так само чітко й нещадно, як робите це стосовно заводу?
— Про що ви?
— Ви розглядаєте кожну цеглину свого заводу за її цінністю для досягнення мети — виготовлення сталі. Чи ви настільки ж суворо визначаєте мету, якій підпорядковані ваша робота і ваша сталь? Чого ви хочете досягти, віддаючи життя виготовленню сталі? Згідно з якими стандартами ви оцінюєте свої дні? Скажімо, заради чого протягом десяти років ви докладали напружених зусиль, щоб виготовити ріарден-метал?
Ріарден відвів погляд і легко повів плечима — цей рух свідчив про спад зацікавлення, схожий на полегшене, але й розчароване, зітхання.
— Якщо вже ви про таке запитуєте, то не зможете зрозуміти.
— Якщо скажу, що саме я це і розумію, на відміну від вас, — ви мене звідси викинете?
— Я й так мав би вас звідсіля викинути, тому не зволікайте, пояснюйте, про що вам ідеться.
— Ви пишаєтеся «Лінією Джона Ґолта»?
— Так.
— Чому?
— Бо це найкраща з будь-коли створених колій.
— Навіщо ви її збудували?
— Щоб заробляти гроші.
– Існує безліч легших способів заробляти гроші. Чому ви вибрали найскладніший?
— Ви назвали причину у своїй промові на весіллі Таґґарта: щоб обміняти своє найбільше зусилля на найбільше зусилля інших.
– І вдалося вам досягнути своєї мети?
Уламок часу розчинився у важкій краплині тиші.
— Ні, — мовив Ріарден.
— Ви заробили грошей?
— Ні.
— Максимально вкладаючи свою енергію у створення найкращого, ви чекаєте винагороди чи покарання?
Ріарден мовчав.
— Згідно з усіма стандартами гідності, честі, справедливості, які ви тільки знаєте, чи переконані ви, що маєте отримувати винагороду за свої дії?
— Так, — відповів Ріарден, понизивши голос.
— Якщо ж натомість вас покарали, — якого типу кодекс ви прийняли, скажіть?
Ріарден не відповідав.
— Зазвичай вважають, — мовив Франциско, — що існування в суспільстві робить життя людини значно простішим та безпечнішим, ніж самотня боротьба з природою на безлюдному острові. Кожній людині, яка в будь-який спосіб і для будь-яких потреб використовує метал, ріарден-метал полегшив існування. Чи полегшив він існування вам?
— Ні, — тихо відповів Ріарден.
— Чи залишилося ваше життя таким, яке було до створення металу?
— Ні, — сказав Ріарден. Слово вихопилось так різко, ніби Генк відрізав від нього думку, яка йшла слідом.
Голос Франциско ляснув його раптово, немов команда:
— Промовте це!
— Метал ускладнив мені моє життя, — безбарвно мовив Ріарден.
— Коли ви пишалися залізничною лінією Джона Ґолта, — вів далі Франциско, й розмірений ритм голосу надавав безжальної чіткості його словам, — про людей якого типу ви думали? Чи прагнули ви, щоб лінією користувалися рівні з вами, — велетні виробничої енергії, такі як Елліс Ваятт, якому вона допомогла б досягати дедалі більших власних висот?
— Так, — палко погодився Ріарден.
— Чи прагнули ви бачити, що колією користуються люди, які не можуть дорівнятися до вас могутністю розуму, але схожі на вас своєю моральною цілісністю, такі як Едді Віллерс, який ніколи не зміг би винайти металу, схожого на ваш, проте повністю викладається, працює так само тяжко, як ви, живе згідно з власними затраченими зусиллями, а користуючись колією, мовчки дякує чоловікові, який дав йому більше, ніж може дати він?
— Так, — м’яко підтвердив Ріарден.
— Чи хотіли б ви, щоб колією користувались слиняві мерзотники, які ніколи ні до чого не докладали зусиль, неспроможні виконувати обов’язки навіть звичайного клерка, натомість вимагають прибутків президента компанії; вони дрейфують від невдачі до невдачі, натомість очікують, що ви оплатите їхні рахунки; подають свої бажання за еквівалент вашої праці, а власні потреби — як важливішу підставу для винагороди, ніж ваші зусилля; вимагають від вас служити їм, вимагають, щоб служіння їм стало метою вашого життя, наполягають, щоб ваша сила була безголосим, безправним, неоплачуваним, невинагородженим рабом їхньої неспроможності; проголошують, що ви приречені бути рабом через власну геніальність, тимчасом як вони — народжені правити завдяки благодаті їхньої неспроможності; ваша доля — давати, а їхня — брати, ваша — створювати, їхня — споживати; вас не слід винагороджувати ні матеріально, ні морально, ні багатством, ні визнанням, ні повагою, ні вдячністю, — щоб вони могли користуватися вашою колією, глузувати з вас, проклинати вас, тому що вони нічого вам не винні, навіть зусилля, необхідного, щоб скинути перед вами капелюха, за який ви заплатили? Чи це те, чого ви хочете? Чи цим ви будете пишатися?
— Та я радше підірву таку колію, — промовив Ріарден побілілими вустами.
— То чому б вам цього не зробити, містере Ріарден? Яких із тих трьох типів змальованих мною людей нині знищено, а які використовують вашу лінію?
Крізь тривалу тишу до них долинало віддалене металеве серцебиття заводу.
— Ті, яких я змалював останніми, — сказав Франциско. — Це люди, які проголошують право на кожне
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.