Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— А як потім із відступом? — спитала Пілар. — Нас семеро чоловіків, дві жінки й п'ятеро коней. А вас? — прокричала вона у вухо глухому.

— Вісім чоловіків і четверо коней. Faltan caballos, — сказав він. — Коней мало.

— Сімнадцять чоловік і дев'ятеро коней, — сказала Пілар. — А ще ж і вантаж треба везти.

Ель Сордо мовчав.

— Чи можна роздобути десь іще коней? — спитав Роберт Джордан, нахиляючись до його здорового вуха.

— Рік воюю, маю чотирьох, — відповів глухий, показуючи чотири пальці.— А ти хочеш на завтра — вісім?

— Так, — сказав Роберт Джордан. — Не забувай, що ти їдеш звідси. Тобі не треба вже поводитися так обережно, як раніше. Не треба зважувати кожен крок. Невже не можна зробити вилазку й роздобути вісім коней?

— Можна, — відповів Ель Сордо. — Або — жодного, або більшє.

— Чи є у вас тут ручний кулемет? — спитав Роберт Джордан.

Ель Сордо кивнув.

— Де?

— На горі.

— Якої системи?

— Не знаю назви, з диском.

— А скільки дисків?

— П'ять.

— Чи вміє хто із вас стріляти з нього?

— Я. Трошки. Багато не стріляємо. Не хочемо збивати тут бучі. Не хочемо даремно витрачати патрони.

— Я потім гляну на нього, — сказав Роберт Джордан. — А ручні гранати у вас є?

— Багато.

— А скільки патронів на гвинтівку?

— Багато.

— Скільки?

— Півтораста. А може, більше.

— А людей можна дістати ще?

— Навіщо?

— Щоб знищити пости і обороняти міст, поки я готуватиму вибух. Нам потрібно вдвічі більше людей, ніж ми маємо.

— Щодо постів не турбуйся. Час?

— Завидна.

— Не турбуйся.

— Мені б ще чоловік двадцять, — сказав Роберт Джордан.

— Надійних немає. Ненадійних — треба?

— Ні. А скільки є надійних?

— Може, четверо.

— Чому так мало?

— Не можна довіряти.

— Навіть для того тільки, щоб стерегти коней?

— Щоб стерегти коней — треба дуже довіряти.

— Може, хоч десятеро набереться надійних?

— Четверо.

— Ансельмо казав мені, що в цих горах більше сотні.

— Ненадійних.

— Ти сказала — тридцять, — звернувся Роберт Джордан до Пілар. — Тридцять, на яких можна більш-менш покластися.

— А як із людьми Еліаса? — крикнула Пілар у вухо Ель Сордо.

Той похитав головою.

— Ненадійні.

— Отже, навіть десятка не можна набрати? — спитав Роберт Джордан.

Глухий подивився на нього своїми тьмяними жовтими очима й похитав головою.

— Четверо, — сказав він і показав чотири пальці. -

— А твої надійні? — спитав Роберт Джордан і відразу ж пошкодував, що спитав.

Ель Сордо кивнув.

— Dentro de la gravedad, — сказав він по-іспанському. — В міру небезпеки. — Він усміхнувся. — Що, важко буде, га?

— Можливо.

— Мені однаково, — сказав Ель Сордо просто, не хизуючись. — Краще четверо добрих, ніж багато поганих. У цій війні завжди багато поганих, мало добрих. І що день, то менше добрих. А Пабло? — він подивився на Пілар.

— Ти сам знаєш, — відповіла Пілар. — Що день, то гірше.

Ель Сордо знизав плечима.

— Пий, — сказав він Робертові Джордану. — Дам тобі своїх і ще чотирьох. Разом дванадцять. Увечері все обговоримо. У мене є динаміт — шістдесят брусків. Треба?

— Якого гатунку?

— Не знаю. Звичайний динаміт. Принесу.

— Твоїм ми підірвемо маленький міст — верхній, — сказав Роберт Джордан. — Добре. Ти сьогодні ввечері прийдеш? То візьми з собою динаміт, гаразд? В наказі про другий міст нічого не сказано, але його теж доведеться підірвати.

— Ввечері прийду. Потім — шукати коней.

— Гадаєш, нам пощастить дістати коней?

— Можливо. Їж.

«Цікаво, чи він із усіма так розмовляє? — подумав Роберт Джордан. — Чи, може, вважає, що так чужинцеві легше зрозуміти його?»

— А куди ми подамося потім, — коли впораємося з усім? — прокричала Пілар у вухо Ель Сордо.

Той знизав плечима.

— Треба все підготувати, — сказала жінка.

— Авжеж, — сказав Ель Сордо. — Треба.

— Це нелегка справа, — мовила Пілар. — Треба все дуже добре обміркувати.

— Так, жінко, — сказав Ель Сордо. — Що тебе тривожить?

— Усе! — прокричала Пілар.

Ель Сордо усміхнувся.

— Цього ти вже у Пабло навчилася, — сказав він.

Отже, тією куцою мовою він розмовляє тільки з чужинцями, подумав Роберт Джордан. Добре. Приємно почути від нього нормальну людську мову.

Куди ж, ти гадаєш, треба йти? — спитала Пікар.

— Куди?

— Так, куди?

— Є багато різних місць, — сказав Ель Сордо. — Дуже багато. Ти знаєш Гредос?

— Там і так уже забагато народу. От побачиш, скоро за всі ці місця візьмуться, дійде черга й до нас.

— Так, але це великий і дуже дикий край.

— Туди важко буде дістатися, — сказала Пілар.

— Усе важко, — відповів Ель Сордо. — До Гредоса так само, як і кудись-інде. Треба йти ночами. Тут тепер дуже небезпечно, і так це диво, що ми досі тут тримаємося. В тих горах безпечніше.

— Знаєш, куди б я хотіла? — спитала його Пілар.

— Куди? До Парамери? Туди нам не пройти.

— Ні,— сказала Пілар. — Не до Сьєрра-Парамери. Я пішла б до Республіки.

— Це можна.

— А твої люди пішли б?

— Так, якби я їм наказав.

— А я за своїх не знаю, — сказала Пілар. — Пабло буде проти, хоч там він міг би сидіти спокійно. В армію його не візьмуть, він застарий — хіба що мобілізуватимуть людей його віку. Циган нізащо не піде. За решту — не знаю.

— Тут надто довго нічого не робилося, і вони забули про небезпеку, — сказав Ель Сордо.

— Сьогоднішні літаки їм нагадали, — сказав Роберт Джордан. — На мою думку, вам навіть зручніше було б діяти з Гредоса.

— Що? — спитав Ель Сордо й подивився на нього зовсім потьмянілими очима. Запитання прозвучало не дуже доброзичливо.

— Звідти вам зручніше буде робити вилазки, — сказав Роберт Джордан.

— Он як, — сказав Ель Сордо. — Ти знаєш Гредос?

— Знаю. Звідти ви могли б нападати на залізничну магістраль. Могли б руйнувати колії, як ми робимо на півдні, в Естремадурі. Це краще, ніж повертатися на територію Республіки, — сказав Роберт Джордан. — Тут із вас більше користі.

Пока він говорив, обличчя Ель Сордо й Пілар усе хмурнішали.

Ель Сордо ззирнувся з Пілар.

— Ти знаєш Гредос? — спитав він. — Справді?

— Так, — відповів Роберт Джордан.

— А куди б ти пішов?

— Куди-небудь в Барко-де-Авіла. Там краще, ніж тут. А діяти можна на головному шосе і на залізниці між Бехаром і Пласенсією.

— Дуже важко, — сказав Ель Сордо.

— Ми діяли на цій самій залізниці в куди небезпечніших місцях — в Естремадурі,— сказав Роберт Джордан.

— Хто це — ми?

—Загін guerrilleroa[41] з Естремадури.

— Великий?

— Близько сорока душ.

— А той, із слабкими нервами й чудним ім'ям, — теж був звідти? — спитала Пілар.

— Так.

— Де він тепер?

— Загинув, я ж казав тобі.

— Ти теж звідти?

— Так.

—