Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

— Ще, гляди, зараження почнеться.

— Пусте, — повторив Торн.

— Чому ви не хочете, щоб я знайшов вам лікаря?

— Знайдіть краще того старого, — буркнув Торн. — Це єдиний, кого мені треба.

Дженнінгс хотів був щось заперечити, але його випередив тихий стук у двері. Відчинивши, він побачив якогось злидаря. То був невисокий на зріст літній араб, голий до пояса. Араб усміхнувся, сяйнувши золотим зубом, і дуже чемно вклонився.

— Чого вам треба? — спитав Дженнінгс.

— Це ви шукаєте старого?

Дженнінгс і Торн швидко перезирнулися.

— Якого старого? — обережно запитав Дженнінгс.

— Мені сказали на базарі, що ви шукаєте старого.

— Так, ми шукаємо одного чоловіка, — сказав Дженнінгс.

— Я проведу вас до нього.

Торн із зусиллям підвівся і промовисто поглянув на Дженнінгса.

— Швидко, швидко, — поквапив їх араб. — Він каже, ви встигли приїхати вчасно.

Вони вирушили пішки старими єрусалимськими вуличками. Йшли швидко, мовчки. Невеличкий араб, навдивовижу моторний як на свій вік, простував попереду. Торн і Дженнінгс чимдуж налягали на ноги, щоб не відставати, але він раптом зник у базарній юрбі й так само раптово зринув аж ген по той бік. Здавалося, його потішала їхня забарність, і він весь час тримався на кільканадцять кроків попереду, спритно пірнаючи в криві завулки та підворіття. Коли Торн із Дженнінгсом нарешті здогнали його, засапані й мокрі від поту, араб стояв і осміхався, мов чеширський кіт. Як видно, то був кінець їхнього походу, але перед ними височів глухий цегляний мур. І обидва водночас подумали, що їх пошито в дурні.

— Униз, — мовив араб і, піднявши якусь решітку, показав, куди лізти.

— Що за чортівня! — обурився Дженнінгс.

— Швидко, швидко, — сказав араб і знов осміхнувся.

Торн і Дженнінгс перезирнулись і мовчки скорилися. Араб спустився за ними. У підземеллі було темно, і він запалив смолоскип. А тоді квапливо пішов попереду, ведучи їх усе глибше вниз. У тьмяному світлі смолоскипа вони ледве бачили під ногами слизькі сходи з грубо обтесаного каменю. Там-таки проходила каналізаційна система, і все навколо було вкрите якимись лиснючими темними пагонами, що гидко тхнули й заважали йти. Сходами вони спускалися не так прудко, обережно, та коли зійшли на рівне, араб знову наддав ходи. Торн і Дженнінгс спробували бігти за ним, але раз у раз спотикалися на слизькому камінні. Тим часом араб швидко віддалявся, і скоро його смолоскип почав скидатися на манюсіньку світну цятку ген попереду. Торна й Дженнінгса огорнула глибока сутінь, перехід попереду дедалі звужувався й неначе ловив їх у кам’яний мішок, і вони вже насилу посувалися поряд. Цей тунель чимось скидався на зрошувальний канал, і Торнові раптом подумалося, чи не йдуть оце вони «складною і заплутаною іригаційною мережею», про яку розповідав гід у пустелі. Вони вже пробиралися вперед навпомацки серед темряви й каміння, і їхня хода гучно відлунювала в напруженій тиші. Світна цятка смолоскипа остаточно зникла з очей, Торн і Дженнінгс спинилися й нараз усвідомили, що зосталися самі. Вони не бачили один одного, але кожен чув важкий віддих товариша.

— Дженнінгсе… — здавлено мовив Торн.

— Я тут.

— Я нічого не бачу.

— Той мерзотник…

— Почекайте мене.

— Нема чого чекати, — сказав Дженнінгс. — Ми вперлися в стіну.

Торн ступив уперед, порівнявсь із Дженнінгсом і відчув під рукою холодний камінь. Глухий кут. Араб наче крізь землю провалився.

— Він не міг пройти далі вперед, я певен, — пробурмотів Дженнінгс. — Іншої дороги нема.

Він запалив сірника й освітив кам’яний закуток, в якому вони опинились. То було щось ніби склеп: низька стеля нависала просто в них над головою, у вологих тріщинах кишіли таргани.

— Що це — стічний канал? — спитав Торн.

— Тут справді вогко, — озвався Дженнінгс. — 3 чого б то, в біса, тут так вогко?

Сірник згас, і їх знов огорнула темрява.

— Нагорі ж пустеля. Звідки, чорти її бери, ця вода? — провадив Дженнінгс.

— Певно, десь має бути підземне джерело, — висловив припущення Торн.

— Або підземне озеро. Та й не диво буде, якщо десь поблизу виявиться велика маса води. Вони ж бо знайшли там у пустелі черепашки, то, може, після того землетрусу й виникло природне водоймище.

Торн нічого на це не сказав — він ніяк не міг звести дух.

— Ходімо, — тільки й видушив із себе.

— Крізь стіну?

— Назад. Треба вибиратися звідси.

Поверталися навпомацки, ковзаючи долонями по слизьким кам’яним стінам. Посувалися ледь-ледь, і кожний крок коштував більших зусиль, ніж добра миля. Раптом Дженнінгсова рука зірвалася в порожнечу.

— Торне!.. — Він узяв Торна за руку й притяг ближче до себе.

Під прямим кутом до їхнього тунелю починався інший перехід.

Певно, вони не помітили його в темряві й проминули.

— Там у кінці світло, — прошепотів Торн.

— Мабуть, то наш дотепний провідник.

Вони поволі рушили вперед тим переходом. Тепер під ногами в них було щось на зразок грубої бруківки, яка привела їх до такої собі печери з кам’яними стінами; але вони не сягали стелі й угорі скидалися на зубці. Заглянувши досередини, Торн і Дженнінгс побачили, що світло, яке вони помітили з того кінця переходу, йде не від смолоскипа. Ця своєрідна зала була добре освітлена кількома висячими світильниками під стелею. Посередині стояли два чоловіки й дивилися на прибульців так, наче давно вже їх дожидали. Один з них був той самий злидар-араб, його загашений смолоскип лежав долі поруч нього. Другий — старий чоловік у шортах кольору хакі та сорочці з короткими рукавами, схожий з вигляду на археологів, яких вони бачили на розкопках у пустелі. Він мав дуже серйозний вираз обличчя, блідого й виснаженого, а просякнута потом сорочка липла до кощавого тіла. Позад нього Торн і Дженнінгс розгледіли грубий дерев’яний стіл, завалений паперами та сувоями.

Переступивши через уламки каміння, що правили за поріг, вони ввійшли до печери й мовчки стали, мружачи очі на несподівано яскраве світло. На стінах було видно невиразні обриси будинків, якихось сходів, немовби вкарбовані просто в камінь. Під ногами була звичайнісінька земля, але подекуди прозирали латки грубої бруківки, які говорили про те, що за давніх часів тут проходила вулиця.

— Двісті дирхемів, — сказав араб і простяг руку.

— Ви можете йому заплатити? — спитав старий чоловік у шортах.

Торн і Дженнінгс здивовано втупилися в нього. Старий здвигнув плечима, ніби вибачаючись.

— Ви… — почав був Дженнінгс і затну вся, бо старий уже ствердно кивнув головою. — Ви… Бугенгаген?

— Так.

Дженнінгс підозріло зміряв його поглядом.

— Бугенгаген — це екзорсист, що виганяв з людей диявола й жив у сімнадцятому столітті.

— Атож, був такий дев’ять поколінь тому.

— А ви…

— А я останній з цього роду, — знову