Читати книгу - "Терпкість вишні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Збігали роки. Він щойно повернувся з роботи. Поки мив руки, вона розгладила серветку на стільниці дубового стола. Відтак налила йому два ополоники супу (крупнику, бо це було у вівторок). Розклала прибори, зосереджено зціплюючи малинові уста. Він зайшов до вітальні, простягнув їй троянди, вітаючи з днем народження. Вона подякувала, цьомкнувши губами повітря біля його щоки. Він всадовився й почав їсти.
— Смаковитий суп, — похвалив він.
— Я спекла мигдалевий торт.
— Чудово, — в його голосі не було подиву. Вона завжди пекла мигдалевий торт на день народження.
— Як там на роботі? — запитала вона.
— Добре, дякую, — відповів він. — А ти як провела день?
— Приємно, дякую.
Запала тиша. Він закінчив їсти суп, і вона поставила перед ним тарілку з печенею. На хвилю вийшла з кімнати. Повернулася, тримаючи в руках валізку й малиновий жакет. Він підвів брови в німому питанні.
— Сьогодні мені виповнилося двадцять вісім років.
— Звичайно, я пам’ятаю. Прийом влаштуємо, як завжди, в суботу. Я вже запросив приятелів.
— Це добре, — вона на мить замовкла. — Розумієш, я прожила з тобою вісім років.
— І що? — його трохи занепокоїв тон її голосу.
— Вісім років тиші й монотонності. Я задаю собі питання, чи ти замислювався над тим, як я це витримала. І що відчувала. Ти бодай раз над тим замислювався?
Він не відповів.
— Певно, що ні, тож я тобі скажу, — вона присіла на краєчок крісла. — Ти йшов на роботу, а я зоставалася зовсім сама. Мої товаришки вчилися в університеті. Ходили до кіно, домовлялися про побачення. А я сиділа у твоєму гарному величезному будинку й не знала, куди себе подіти.
Якийсь час вона мовчала, добираючи властиві слова.
— Я не повинна нарікати. Знаю. Я не мусила турбуватися про житло та гроші. Так довго, як ми будемо разом. Я вирішила зробити все, щоб ти був задоволений. Це було не важко, — вона всміхнулася сама до себе. — Ти не маєш завищених вимог. Чисті сорочки, добра їжа, в неділю пиріг. Тільки що прибирати чужий будинок страшенно нудно. Чому чужий? Бо в себе вдома я могла б досхочу клеїти листя на шиби, витинати дірки у шторах і малювати на дзеркалах. У чужому — ні.
Він хотів щось сказати, але не потямив дібрати слів.
— Я саме пилососила твій улюблений килим у сірі квіти. Величезний, як пустеля. Щоб не думати про це, стала замислюватися: скільки на ньому квітів, а скільки листочків. Із цього все почалося. Коли я замішувала тісто, то рахувала кількість родзинок. Коли мила вікна, то лічила всі відомі мені засоби для чищення. Поволі я втягувалася в забаву. Знаєш, скільки у нас кахельок в обох лазничках?
Він не встиг заперечити.
— Певно, що не знаєш. Чотириста п’ятдесят вісім, у тому числі двісті дванадцять без візерунків. А знаєш, скільки ребер на всіх батареях? Сто тридцять шість. Я точно перерахувала під час весняного прибирання. Я знаю, скільки дощок і цвяхів у панелях.
Скільки у нас пар взуття, рушників і головних уборів. Скільки кухонного начиння. Прибираючи цей будинок, я обчислила в ньому, мабуть, усе. Тож настав час, аби зробити другий крок. Я стала рахувати все, що тільки можна. Лічила акторів, польських і закордонних (п’ятсот двадцять осіб), назви парфумів (сімсот п’ятнадцять), квітів (лише дев’яносто два) і птахів (рівно сотня, разом зі свійськими). Лічила своїх знайомих і прочитані книжки, кольори, імена на літеру „А“, тканини й візерунки. Я не мусила думати про прасування сорочок, бо в цей час рахувала види ссавців. Коли варила бульйон, рахувала інші супи чи страви з яєць. Коли малювала, перелічувала відомі картини. Коли шила, рахувала елементи вбрання, або — чому б і ні? — міста світу. Я укладала складні збірки й каталоги. Аж поки прокинулася сьогодні вранці. Подумала, що мені виповнюється двадцять вісім років. Триста тридцять шість місяців, десять тисяч двісті двадцять сім днів, чотирнадцять мільйонів сімсот двадцять шість тисяч вісімсот вісімдесят хвилин і вісімсот вісімдесят три мільйони шістсот дванадцять тисяч вісімсот секунд. Я ні про що не турбувалася, нічого не чекала. І раптом збагнула, що перерахувала геть усе. Тому я вирішила тобі про це сказати. Вперше й востаннє.
Вона підвелася, розгладжуючи спідницю.
— Я від тебе йду».
* * *
Я завершила читати й віддала аркуші татові. Що я повинна сказати? Щось глибоке й заспокійливе. Може, якусь цитату з Кундери?
— Я не знала, що мама мала кучеряве волосся.
— А від кого ж у тебе ці локони?
Ну справді. Від тата я могла успадкувати хіба що розлогу лисину.
— Цікаво, чому вона тоді не пішла.
— Вона пішла, але відразу ж повернулася, бо виявилося, що в нас буде дитина. Тобто ти.
* * *
А якби мама дійшла рішення про розрив на рік чи на три місяці раніше? Страх подумати, що тоді.
2.05. Я вирішила провідати маму й дізнатися з першоджерела, що відбувається.
— Заходь, — сказала вона й почалапала до кухні.
Я посунула за нею. Вона витягла з холодильника бляшанку пива.
— Хочеш?
Я кивнула. Ми перейшли до кімнати, де на дерев’яній підлозі лежав величезний матрац. Перед матрацом низенька лавка з неструганих соснових колод, а на ній миски, повні смажених у меді фісташок.
— Сідай. — Мама зробила мені місце серед десятків кольорових подушечок. — Що тебе сюди привело?
— Місія.
— Я перетворилася на слух.
— Тато сказав, що відбувається щось жахливе, і просив, аби я делікатно все прозондувала.
— Жахливе? — Мама зареготала, а потім зробила великий ковток просто з бляшанки. — Я нарешті по-справжньому добре себе почуваю. Покинула журитися й планувати все на п’ять років уперед. Я нарешті живу.
— А він? Той твій новий? — несміливо запитала я. — Він який?
— Теплий, спокійний і… — вона на мить замислилася. — Нескладний. Зрештою, я можу вас познайомити. Він уже мусив повернутися з лісу. О, дзвонить домофон! — мама вибігла в коридор. Я ще ніколи не бачила, щоб вона рухалася з такою легкістю. Наче мала у венах замість крові кілька літрів гелю. Вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Терпкість вишні», після закриття браузера.