Читати книгу - "Мати все"

Іветта повернула голову до настінного годинника. «Четверта», – констатувала безсторонньо. Насилу підвелася на дивані.

– Добрий день, – прошепотіла. – Справді, добрий.

Провела долонею по ще теплій шкірі дивана – здавалося, бездушна річ без залишку всмоктала її благосну радість. По венах – кров. Усього лише кров. Мізки вже перекроюють плани без роздратування від безпорадності. Ніякого роздратування. Час витрачено не дарма. Іветта Андріївна Вербицька взагалі дивилася на годинник у своєму кабінеті лише раз на день – коли покидала клініку. Ця звичка молодого хірурга Петра Вербицького свого часу полонила і підкорила її, тоді ще практикантку. Лікар Вербицький заходив до ординаторської, знімав із зап’ястка годинник і повертав його на місце лише тоді, коли вимушено повертався до буденного життя. «Якщо я вестиму лік часу, витраченому на хворих, я стану бухгалтером!» – цілком серйозно пояснював колегам. Юна практикантка з фанатичним завзяттям брала від перспективного хірурга все корисне для професії, а потім полонила і його самого.

– Чаю… Попийте хоч чаю, Іветто Андріївно, – до кабінету зазирнула Рита, побачила вже вдягнену лікарку.

Іветта погодилася непевним кивком. Узяла в одну руку чашку з чаєм, другою набрала номер мобільного.

– Ангеліна? Що там у нас?

– Усе по-вашому, – почула бурчання няньки. – Вони, мабуть, ваші думки читають. Сидять по кутках, як ті таргани перед газовою атакою.

Іветта здивовано вигнула брову.

– Що, і не їли?…

– І чи спали… – бовкнула нянька.

Ну ясна річ: Рая не заснула. Дивне нічне знайомство змінило плани, заштовхало до рожевої клітки, всадило на ліжко поряд із кумедним столиком на коліщатках. Вона так і не поїла перед раптовою втечею. Ну не напихатися ж ковбасою, коли душа ридає і рветься? Але тепер, коли та душа невідомо з якого дива сміялася і співала, дівчина сиділа біля бутербродів і булок із холодним чаєм і геть не чула смачного запаху їжі. Дивилася в одну точку – нічого не бачила. Стіни розступилися. Темна вітальня. Вона простягає руку і…

Рая поклала на коліна розгорнуту долоню. Опустила очі. Ось. Цю руку вона простягнула й відчула його тепло.

Здригнулася. Приклала долоню до грудей, ніби намагалася зрозуміти, що відчув хлопець. Задихнулася. Який же гарний… Підскочила так рвучко – столик ледь встояв. Полізла під простирадло. Ось! Тут фотографія Платона. Глянула тільки – очі в сльози. У цій кімнаті нестрашно. Нестрашно! Тут можна просидіти ціле життя, бо він… Він поряд, за стіною! Він так близько, що можна полоскотати його своєю думкою, а якщо дуже захотіти, то посеред ночі пробратися до його кімнати, щоб подивитися, як спить чи… поцілувати його руку.

До самого ранку знову і знову перебирала нічні події. «Що ж тепер буде? – тривожилася. – Хоч би пані не розсердилася та не передумала. Ще зашле мене назад до мамки… Хоч би не розсердилася! Усе робитиму! Усе! Тільки би не розсердилася!»

О сьомій ранку, коли Іветта ще тільки віддавала няньці накази, Рая сховала Платонове фото, пішла до ванної кімнати. Пізніше ніколи не вставала, а ночі без сну при п’яній мамці – ще та новина.

– Десь тут є якесь біде… – бровки серйозно насупила.

Унітаз упізнала. Душова кабінка на їхній літній душ за хатою схожа. Те саме: місця сісти нема, вода зі шланга. Ванна така смішна, із підлокітниками, як у крісла. І ще унітаз із фонтанчиком. Хіба тут до туалету по двоє ходять? А де біде?

Та Бог із ним. До дзеркала перед умивальником стала. Ох, яка ж пані добра! Дозволила косу не різати. От і Платон уночі сказав, що коса…

І нікуди від того Платона. Светрики в шафі перебрала, згадала, що хотіла Платонові в зеленому показатися. Рожеві портьєри відсунула, ранок запустила… А він стояв перед очима – уночі при місячному сяйві й шкіра його здавалася такою теплою, що хотілося торкнутися, щоб зігрітися. Поїсти наважилася, бо скрутило всередині – знову Платон. А що, як із рота тхнутиме – як тоді до Платона заговорити?

Зовсім заплуталася. Холодного чаю напилася, сіла перед столиком на ліжку й застигла. Такою її й застала Ангеліна, коли о десятій обережно зазирнула до кімнати, щоб перевірити Платонову ляльку. Після нічної пригоди милосердя до малої в няньчиному серці не залишилося. «Ох, ще ту болячку хазяйка привезла! – думала. – Якесь воно непевне…»

– Отакої! Та ти й не лягала? – здивувалася.

– Лягала, – прошепотіло дівча.

– Ой, дівко, не бреши, – роздратувалася нянька. – І ліжко не розібране, і сама онде не роздягалася. Як приїхала в цих джинсах і кофтині, так і досі в них.

– Лягала…

– Лягала вона… А чого тоді підхопилася?

– Звикла…

– Он воно як. А Іветта Андріївна наказала, щоби відпочила гарно, виспалася, бо ж сьогодні Новий рік, до ранку за вікнами феєрверки. Як на війні.

– Добре… – покірно.

Нянька до столика.

– І не їла?

Рая голову опустила: геть вона цій няньці не подобається. Ангеліна тарілками дзенькнула, на дівча зиркнула прискіпливо. Чого це мала надулася? Не до смаку чи просто соромиться? «Та що це я, їй-богу! – отямилася. – Чого ніс не у свої справи пхаю? Суд вершу, ніби я і є Господь. Не моє це діло – дівці докоряти! Мені – аби наїлася, напилася й у кімнаті сиділа, як та колода, поки Іветта не повернеться».

– Зараз сніданок принесу, – якомога спокійніше.

– Можна, допоможу? – тихо спитала Рая. – Я вмію вареники ліпити. І борщ без м’яса варити, щоби був, як із м’ясом.

І на сповідь не ходи – одним словом з Ангеліни злобу вигнала. Борщ? Нянька затримала подих, щоб не розридатися перед дівчиною, брови звела – ох, мабуть, наїлося мале горя, аж поперек горлянки стоїть. Усміхнулася щиро. До Раї підсіла, обійняла.

– Бути того не може. Ану відкрий секрет, Раюшко. Це ж як такий борщ варити?

– Та просто. Треба буряк на олії підсмажити, потім цибульку і моркву. І один кубик курячого бульйону вкинути. А вже томат і капусту пізніше, коли картопля звариться, бо, коли вкинути томат разом із картоплею, вона твердою буде.

– І це хто ж тебе навчив такі борщі гарні варити?

– Бабця…

– Так у тебе бабця є? – цікавість під’юджувала Ангеліну, хоч Іветта категорично заборонила розпитувати дівчину про минуле.

– Померла…

– А мама?

– Мама є…

– Добра?

– Так… – губку закусила.

Ангеліна відчувала – досить. Та не утрималася:

– І скільки ж рочків маєш?

– Шістнадцять…

– Шістнадцять? – не повірила. – Ох, Раюшко, дивись мені. Годуватиму – і не відмовляйся. Зараз сніданок принесу і не