Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Енн із Шелестких Тополь 📚 - Українською

Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

1 159
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Енн із Шелестких Тополь" автора Люсі Мод Монтгомері. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 75
Перейти на сторінку:
знаєш про це. Ти не знаєш… не маєш і гадки, як це — бути непотрібною нікому… жодній душі!

— Та невже? — вигукнула Енн і кількома сповненими гіркоти фразами описала своє дитинство до приїзду в Зелені Дахи.

— Шкода, що я не знала цього, — мовила Кетрін. — Тоді все було б інакше. Бо ти здавалася мені однією з улюблениць долі. Чорна заздрість гризла мою душу. Ти здобула посаду, якої так прагнула я. Авжеж, у тебе підготовка краща — проте я заздрила. Ти вродлива — принаймні люди вважають тебе вродливою. А мій найперший спогад — то чиїсь слова: «Яке бридке дитя!» А як гарно ти заходиш до кімнати… Я пам’ятаю, як ти зайшла в учительську, щойно приїхала до нас. Але, мабуть, справжня причина моєї заздрості в тім, що ти здавалася мені охопленою незбагненним щастям, так, мовби кожен день був для тебе пригодою. Та попри всю ненависть, часом я казала собі, що ти, напевне, прибула до нас із якоїсь далекої зірки.

— О, Кетрін, мені подих перехоплює від усіх цих компліментів. Але ти більше не відчуваєш ненависті до мене, правда? Тепер ми подружимося.

— Хтозна. Я ніколи не мала подруги, ще й майже ровесниці. І товариства не мала, як не маю й понині. Мабуть, я не вмію дружити. Так, я більше не відчуваю до тебе ненависті… не знаю, як я до тебе ставлюся. Певно, ці твої славетні чари вже й на мене діють… Я знаю тільки, що дуже хочу розповісти тобі про своє життя. Ніколи не зважилася б на це, якби ти не розповіла мені про власне дитинство. Я хочу пояснити, що зробило мене такою. Не знаю, чому — але дуже хочу.

— Розкажи мені все, мила Кетрін. Я теж хочу зрозуміти тебе.

— Ти справді знаєш, як це — бути непотрібною нікому, так… але навіть ти не уявляєш, що таке бути непотрібною власним батькам. Моїм я була непотрібна. Вони не любили мене, ще відколи я народилася… та й доти… і одне одного теж не любили. Це правда — вони ввесь час гризлися, то були ниці, нікчемні, дрібні сварки. Не дитинство, а суцільний жах. Вони померли, коли мені було сім, і я перейшла жити в дім дядька Генрі. Там я теж була нікому не потрібна. Усі вони дивилися на мене зверхньо, бо я «користалася з їхньої ласки» — я досі пам’ятаю всі образи на свою адресу. Я не чула від них жодного доброго слова. Одягали мене в старе дрантя моїх кузин. Найгірший був один капелюх — я скидалася в ньому на гриб, а вони глузували з мене щоразу, як я його надівала. Якось я схопила його й швиргонула в камін. Решту зими довелося ходити до церкви в гидкім старезнім капорі. Мені не дозволяли мати пса, коли я так хотіла. Я була тямущою ученицею… мріяла вступити до коледжу — але так само я могла просити місяця з неба. Утім, дядько Генрі погодився відправити мене до вчительської семінарії, лиш за умови, що я поверну йому гроші, коли знайду роботу в школі. Він платив за моє помешкання в жалюгіднім третьосортнім пансіоні, у кімнатці над кухнею, де взимку був крижаний холод, а влітку — спека, мов у казані, і ще в усі пори року стояв невитравний застарілий запах їжі. А який одяг я носила! Та все ж одержала диплом і посаду заступниці директора в саммерсайдській школі — єдина моя удача за все життя. Відтоді я обмежувала себе в усім, щоб повернути гроші дядькові Генрі — не лише за навчання в семінарії, а й за всі ті роки, що прожила в його домі. Я не хотіла бути винною йому аніжодного цента. Ось чому я жила в пані Денніс і так убого вдягалася. І щойно я закінчила платити йому. Уперше в житті я почуваюся вільною. Та характер мій геть зіпсувався. Я знаю, що нетовариська… що не вмію підтримати розмову… знаю, що з моєї власної провини мною нехтують у світськім і громадськім житті. І що в умінні бути жовчною я досягла найвищих висот. Знаю, що я в’їдлива. Знаю, що учні вважають мене деспоткою й ненавидять. Ти думаєш, мені це не болить? Вони всі дивляться на мене з таким острахом — терпіти не можу тих, хто боїться мене. Ох, Енн, здається, ненависть стала моєю хворобою. Я хочу бути, як інші люди — хочу й не можу. Ось що робить мене такою нестерпною.

— Але ти можеш! — однією рукою Енн обійняла Кетрін за плечі. — Можеш позбутися ненависті, зцілитися від неї. Тепер ти вільна й незалежна, і нарешті для тебе почнеться справжнє життя. А ми ніколи не знаємо, що буде за наступним поворотом дороги.

— Я й раніше чула, як ти казала це. Чула й насміхалася із твого «повороту». Проте біда в тім, що на моїй дорозі жодних поворотів немає. Вона простягається переді мною аж до крайнеба, нескінченно одноманітна. Ох, Енн, чи лякало тебе коли-небудь життя — своєю порожнечею, своїми юрмами холодних, нецікавих людей? Ні, звісно, ні. Тобі ж не доведеться все життя вчителювати. А ще тобі немовби всі цікаві, навіть оте кругле червонолице створіння, яке ти кличеш Ребеккою Дью. Та я ненавиджу вчительську працю — а більше нічого робити не вмію. Учитель — то лише невільник часу. Я знаю, що ти любиш учителювання, та не збагну, як тобі це вдається. Енн, я хочу мандрувати. Це єдине, про що я завжди мріяла. Я пам’ятаю єдину картинку, що висіла в моїй кімнатчині на горищі в домі дядька Генрі — бляклу стару гравюру, яка для «пристойних» кімнат не годилася. На ній були пальми довкола оази в пустелі й караван верблюдів, що йшли десь далеко-далеко. Вона буквально заворожувала мене. Мені завжди так хотілося поїхати й відшукати ту оазу. Я хочу побачити Південний Хрест,[39] і Тадж-Махал, і колони Карнака. Хочу знати — не просто вірити, — що Земля кругла. Та хіба можна це робити на вчительську платню? Я муситиму все життя цідити казна-що про дружин Генріха VIII та невичерпні природні ресурси Канади.

Енн засміялася. Тепер можна було сміятися без жодного остраху. У голосі Кетрін більше не відчувалося гіркоти — лише смуток і роздратування.

— Так чи так, а тепер ми подружимося. І наша дружба почнеться з того, що ми весело й гарно проведемо тут наступні десять днів. Я завжди хотіла стати тобі подругою, Кетрін —

1 ... 43 44 45 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енн із Шелестких Тополь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Енн із Шелестких Тополь"