Читати книгу - "Курва"

232
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Курва" автора Христина Лукащук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45
Перейти на сторінку:
але вперше за кілька днів я хоч щось відчула. У якусь мить я збагнула, що вся моя любов приходить через біль. І чим більша любов, тим більше болю. Це справді так. Від такого одкровення в мене потекли сльози.

– Марто, не стримуйте себе. Плачте… – тренер. – Чудово. Нарешті щось зрезонувало у вас. Як ви себе почуваєте?

– Дякую, дуже добре, – всміхнулась я, не перестаючи плакати.

– Тепер все зміниться, от побачите! – тренер.

– Так-так. Я вже бачу.

– А що робити з ненавистю, яку відчуваєш до коханки свого чоловіка? Я розумію, що це дуже небезпечне почуття, і хочу його позбутись… – Світлана з іншого боку.

Мабуть, чоловік присвятив мені забагато уваги. Та й неозброєним оком було видно, що він справді радіє з мого першого кроку поступу.

– То позбудьтеся його! – всміхаючись.

– Але як? Я не зможу… – Світлана.

Вона склала губки, наче маленька примхлива дівчинка, яка не може сама зав’язати шнурки на чобітках.

– Найпростіший і найдієвіший спосіб – це прийняти її. Полюбити, – тренер всміхався.

– Ви жартуєте?! Як полюбити?! За що?! – Світлана мало не кричала.

Усі учасники семінару і я теж уважно стежили за діалогом – аж надто він був емоційний. Зі Світланиного боку. Тренер, як завжди, залишався взірцем спокою і терплячості.

– За те, що вказує вам на ваші помилки, які ви за бажання можете виправити і повернути до себе чоловіка. І любов, яку ви разом із ним втратили, – тренер і далі всміхався.

Мене не дивувала поведінка Світлани. Аякже, збоку могло здатися, що чоловік або жартує, або знущається з наляканої і розгубленої Світлани. Як можна полюбити коханку свого чоловіка?

– Ви не жартуєте? – Світлана задумалася.

Було видно, що в її голові щось таки відбувається. Вона подалася назад, наче не годна була більше витримувати навали власних думок.

– Ні. Не жартую, – тренер.

Чоловік більше не всміхався. Усю свою увагу зосередив на стурбованій жінці.

– Можливо, ви маєте рацію. Та ні, ви таки й справді маєте рацію! Я справді маю їй подякувати за те, що відкрила очі на реальний стан речей. Я справді можу все змінити… – Світлана. – Невже таке можливо? Але невже я маю з нею зустрітись? Попри все, я б цього не хотіла…

– Насправді ви й не мусите цього робити, Світлано, – тренер. – Вам достатньо щиро прийняти цю людину і подякувати їй за те, що стала учасником ваших подій, – всміхається.

– І все?

– Так.

– Можу я це зробити просто зараз?

– Звичайно.

– Пробач мені. За слова, якими тебе називала, за думки. Я вдячна тобі за те, що ти була в моєму житті, що навчила мене любити свого чоловіка.

Світлана плакала, звертаючись до жінки, якої ніхто з нас не бачив, якої вона сама в житті не бачила.

Всі зааплодували. Так, попри все, ця сцена заслуговувала на таку реакцію. Та я все одно не наважилася на свою правду…

Ми вдягли найліпше, що у нас було, босоніжки на високих підборах, капелюхи. Ми йшли святкувати закінчення семінару, кінець відпустки. Світлана й досі була під враженням від пережитого. Трохи дивно всміхалася – наче до когось, кого не було з нами поряд. Погляд її блукав, як і думка. Вона не могла зосередитися на жодній темі, тож ми з Тамарою дали їй спокій.

Пляшка шампанського на трьох повернула Світлану на землю.

– Уявляєш, як усе просто: попросити вибачення, прийняти і полюбити… – усе ще трохи зачаровано.

– Ти що, й справді готова ту жінку простити? – Тамара, зацікавлено.

– Звичайно! Це ж так просто. Береш і прощаєш. А основне – тобі це нічого не коштує. Ти навіть її не бачиш, – Світлана, доволі переконливо.

– А полюбити? Ти також зумієш? – Тамара.

Нам подали цілу миску розкритих мідій. Вони виглядали, немов живі.

– Ви впевнені, що їх не потрібно готувати? – спитала в офіціанта Тамара, поки він розкладав перед кожною з нас набори з чотирьох малесеньких мисочок, наповнених різнокольоровими соусами.

– Так, звичайно! – таєць.

– А як же їх їсти? – допитувалася Тамара поспіхом, наче боялася, що хлопець залишить нас наодинці з морськими потворами.

Хоч вони розмовляли англійською, – і мушу додати – досить пристойною, – офіціант, не спромігшись додати щось до сказаного, почав жестами імітувати процес споживання їжі. Усі розсміялися. Проте до живих устриць не бралися. Тоді хлопець вправно відокремив тіло молюска від панцира і поклав перед Тамарою. Відрізав шматочок, спритно орудуючи Тамариними ножем та виделкою, збризнув лимонним соком і наклав темно-вишневого соусу. Тамарі залишалося лише проковтнути.

– Прошу ще пляшку шампанського! – Тамара.

Поки повернувся офіціант, жінка обережно поклала на язик шматочок мідії. Зосереджено прожувала. Прислухалася. Схилила на бік голову. Завмерла. Стріпнулася.

– Супер! Ви мусите це диво скуштувати! – це вона до нас.

– Так, зумію. Я вже її люблю, – Світлана.

Ми не одразу второпали, про що вона, але жінка не вгавала.

– Я й справді вдячна тій жінці, завдяки якій мені вдасться повернути Олега.

У грудях щось тьохнуло. Зависло. Обірвалося.

Світлана порпалася у своїй малесенькій торбинці. Але, здається, розмір торбинки до порядку в ній відношення аж ніяк не має.

– На ось, поглянь. Хіба можна такого красеня віддати? – Світлана, простягаючи в мій бік невеличку фотографію.

Мій Олег дивився на мене з фотографії на паспорт. Ось. Бажання мають властивість здійснюватися. Ми з Олегом на Самуї. Так, як мріяли…

– Ні, не можна… – це я.

Попри все, мені вдалося. Кілька слів, якими мало не захлинулася.

– Марто, не хочеш – не їж. Нам більше буде, – Тамара. – Ти диви, й справді красень.

Задоволена Світлана заховала світлину до торби.

– Коли б її зустріла, то розцілувала б ту жінку, яка повернула мені мого чоловіка і мою любов. Я впевнена, що тепер обов’язково все налагодиться і стане на свої місця… – Світлана витала десь дуже далеко.

– Це я.

Обидві як по команді застигли з піднятими до уст виделками.

– Що ти?! – першою оговталася Тамара.

– Я та жінка, – я не планувала відступатися.

Досить із мене того тягаря. Нехай інші його поносять. Хоче полюбити – хай любить. Хоче подякувати – має нагоду.

– Яка жінка? – навдивовижу тонким голосом Світлана.

Здається, до неї починає доходити зміст сказаного.

– Та, що з твоїм чоловіком… Олегом…

Виделка падає з рук на підлогу. Ніхто й бровою не повів. Одразу підбіг офіціант із чистою. Поклав на столі поруч зі Світланиною тарілкою. Та ніхто й не поворухнувся.

– Скажи, що це жарт. Марто, скажи, що ти жартуєш, – трясла мене за руку Світлана.

– Не можу.

– Що не можеш?! – мало не плаче.

1 ... 44 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Курва», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Курва"