Читати книгу - "Магічний ніж"

Віл почав ходити туди й сюди між водою та терасою, обмірковуючи становище та гадаючи, що можна зробити. Він поплескав долонею об долоню, але відповідь усе не надходила, і він розлючено потрусив головою.

— Що ж, підемо туди, — сказав він. — Ходімо туди та подивимося на нього. Звертатися до твоєї вченої не варто, адже поліцейські вже були в неї. Вона напевно повірить не нам, а їм. Принаймні якщо ми побуваємо в будинку, то побачимо, де розташовані головні кімнати. Це буде початок.

Віл мовчки увійшов до кафе, піднявся на другий поверх і поклав листи під подушку, на якій він спав. Навіть якщо їх спіймають, листів тим людям не отримати.

Ліра очікувала на нього на терасі, на її плечі сидів горобець-Пантелеймон. Вигляд у неї був бадьорішим, ніж раніше.

— Ми повернемо його, — промовила вона. — Все буде гаразд, я відчуваю це.

Віл нічого не сказав, і вони пішли до вікна.

Для того щоб дійти до Гедінгтона, їм знадобилося півтори години. Ліра обирала шлях, намагаючись уникнути центральних районів міста, а Віл мовчки озирався довкола. Шлях був для Ліри навіть важчим, ніж подорож Арктикою до Больвангара, адже тоді з нею були цигани та Йорик Бернісон, і навіть попри те, що тундра була сповнена загроз, небезпеку тоді можна було побачити заздалегідь. Тут же, в місті, що було водночас рідним і чужим їй, небезпека могла мати приязний вигляд, а зрада — посміхатися їй і пахнути гарним одеколоном, і хай навіть тут не збиралися вбивати її чи розлучати з Пантелеймоном, у неї вкрали єдиного порадника. Без алетіометра вона була лише… лише дівчинкою, що загубилася.

Особняк Лаймфілд-Таус мав колір світлого меду, половина його фасаду була вкрита диким виноградом. Він стояв посеред великого доглянутого саду, з одного боку котрого були зарості кущів, а з другого пролягала гравійна дорога, що вела до будинку. «Роллс-Ройс» стояв напроти подвійного гаражу ліворуч від особняка. Все, що бачив Віл, свідчило про владу та багатство й дихало тією неформальною вищістю, яку деякі англійці з вищого класу й досі мають за самозрозумілу. У вигляді маєтку було щось таке, від чого Віл невідомо чому стиснув зуби. Утім, за мить він згадав: коли він ще був дуже малим, мати взяла його із собою до будинку, схожого на цей, тоді вони одягли свої найкращі речі, а він пообіцяв матері, що поводитиметься гарно, але літній чоловік та жінка, що були в тому будинку, змусили матір заплакати. Коли вони вийшли звідти, вона все ще плакала.

Ліра побачила, що він важко дихає та стискає кулаки, але їй вистачило чутливості не спитати його, в чому річ: без сумніву, це стосувалося його, а не її. Врешті-решт Віл глибоко зітхнув.

— Що ж, — промовив він, — чому б не спробувати?

Він рішуче пішов під'їзною доріжкою, Ліра трималася за ним. У них обох було відчуття, що на них дивляться сотні очей.

Двері були обладнані старомодним дзвоником, схожим на ті, що були поширені в Ліриному світі, і їй довелося показати Вілові, як ним користатися. Коли вона потягла за ручку, дзвінок пролунав десь у глибині будинку.

Двері відчинив той самий слуга, який сидів за кермом автомобіля, але тепер на ньому не було кепки. Він спочатку подивився на Віла, а потім на Ліру, і вираз його обличчя трохи змінився.

— Ми хочемо зустрітися із сером Чарльзом Летромом, — сказав Віл.

Його щелепа сіпалася, як тієї ночі, коли він стояв біля вежі перед дітьми з камінням у руках. Слуга кивнув.

— Почекайте тут, — відповів він. — Я скажу серу Чарльзу.

Він зачинив двері — із суцільного дуба, з двома важкими замками та засувками знизу й зверху. Віл подумав, що в такій кількості замків немає сенсу — розумний зломщик у кожному разі не намагатиметься проникнути до будинку крізь парадні двері. Будинок справді було обладнано сигналізацією на випадок злому, і на кожному його розі стояли прожектори — вони не змогли б навіть наблизитися до нього, а забратися всередину й поготів. © http://kompas.co.ua

За дверима пролунали тверді кроки, і вони знову відчинилися. Віл подивився в обличчя чоловіку, котрий мав стільки, що йому захотілося мати ще більше, і побачив, що той виглядає надзвичайно спокійним і впевненим у своїй силі — на його обличчі не читалося навіть натяку на почуггя провини чи сорому.

Відчувши нетерпіння та роздратування, що охопили Ліру, Віл, не гаючи часу, промовив:

— Вибачте, але Ліра вважає, що коли сьогодні ви підвозили її на своєму автомобілі, вона забула там одну річ.

— Ліра? Я не знаю ніякої Ліри. Яке незвичайне ім'я! Я знаю тільки дівчинку на ім'я Лізі. А ти хто такий?

Вилаявши себе за забутливість, Віл відповів:

— Я її брат Марк.

— Зрозуміло. Привіт, Лізі, чи то Ліра. Заходьте, будь ласка.

Він відійшов убік. Ані Віл, ані Ліра на це не очікували, але відмовлятися навряд чи було доцільно, і вони невпевнено переступили поріг. Передпокій був слабко освітлений та пахнув бджолиним воском і квітами. Усі поверхні були чистими та гладкими, а на гірці біля стіни стояли витончені порцелянові статуетки. Віл побачив, що в затінку стоїть слуга — він ніби чекав, поки його покличуть.

— Проходьте до мого кабінету, — запросив сер Чарльз і прочинив перед ними двері.

Він був люб'язним, навіть гостинним, але щось у його поведінці насторожувало Віла. Кабінет виявився великим і комфортабельним приміщенням, затягнутим сигарним димом і заставленим шкіряними меблями, а його стіни, як здалося Вілові, були увішані картинами, мисливськими трофеями та книжковими полицями. Тут також було три чи чотири засклених шафи зі старовинними науковими приладами: мідними мікроскопами, телескопами, обтягненими зеленою шкірою, секстантами, компасами тощо, і хлопцеві відразу стало зрозуміло, навіщо Летрому потрібен алетіометр.

— Сідайте, — запросив сер Чарльз і вказав на шкіряний диван. Сам він сів на стілець, що стояв біля робочого столу, та спитав:

— Так що ви мені хотіли сказати?

— Ви вкрали… — гаряче почала Ліра, але Віл подивився на неї, й вона замовкла.

— Ліра вважає, що вона дещо забула у вашому авто, — повторив хлопець. — Ми б хотіли отримати це назад.

— Ви маєте на увазі ось цю річ? — спитав Летром і дістав із шухляди свого столу оксамитовий пакунок. Ліра підвелася. Летром, не звертаючи на неї уваги, розгорнув тканину, і діти побачили в його руках алетіометр у всій його золотій пишноті.

— Так! — вигукнула Ліра і простягла руку.

Але сер Чарльз не квапився віддавати їй прилад. Стіл