Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

Так, він зачаровував багатьох, та немало було й таких, що ставилися до нього з недовірою. Його ледве не забалотували в одному вест-ендському клубі, бути членом якого він мав цілковите право з огляду на своє походження і становище. Розповідали також, що коли один Доріанів приятель привів його до курильної кімнати в клубі «Черіл», герцог Бервік та ще якийсь добродій демонстративно підвелись і вийшли. Доріан мав лише двадцять п’ять років, коли про нього вже почали ширитись темні поголоски. Подейкували, що хтось бачив його в якомусь брудному притоні аж край Вайтчепелу, де він зчепився з чужоземними матросами; поговорювали, що він приятелює зі злодіями й фальшивомонетниками і знається на секретах їхнього ремесла. Лиха слава оточувала його дивні відлуки, і щоразу, коли він знову з’являвся в громадських місцях, чоловіки перешіптувалися по кутках, а проходячи повз нього, зневажливо посміхались або кидали холодні допитливі погляди, мовби заповзявшись нарешті вивідати його таємницю.

На прояви такої зухвалості й неповаги Доріан, звичайно, не зважав, а його щира товариськість і привітність, чарівний, майже хлоп’ячий усміх, принадний чар чудесної юності, яка, здавалося, ніколи не облишить його, для більшості людей були достатньою відповіддю на обмови — так вони називали ті чутки про Доріана. Однак було зауважено й те, що дехто з найближчих Доріанових друзів згодом став обминати його. Жінки, що давніше безтямно закохувались у Доріана, заради нього знехтувавши пристойністю та суспільною думкою, тепер блідли з сорому й жаху, щойно він увіходив до кімнати.

А втім, темні поговори про Доріана лише збільшували в очах багатьох його надзвичайні й небезпечні чари. Та й велике його багатство певною мірою свідчило за нього. Суспільність, принаймні цивілізована суспільність, не надто й схильна вірити тому, що дискредитувало б людей заможних і привабливих. Вона інстинктивно відчуває, що добрі манери важать більше за моральність і що мати тямущого шеф-кухаря далеко важливіше, аніж бути самому найпристойнішою людиною. Та й справді-бо, коли вас почастували кепським обідом або поганим вином, вельми сумнівна втіха сказати про господаря дому, що він бездоганний у приватному житті. Лорд Генрі якось завважив, коли зайшла про це мова, що подати ледь теплі страви на стіл — провина, якої не спокутують навіть найбільші чесноти. І багато чим можна підтвердити його думку. Бо в порядному товаристві приписи такі самі — чи то повинні бути такі самі, — як і в мистецтві: форма тут найістотніша. їй має бути надано вражаючої врочистості і театральності церемонії, вона має поєднувати в собі нещирість романтичної п’єси з дотепністю і шиком, які захоплюють нас у таких п’єсах. Хіба нещирість така вже й страшна річ? Либонь, що ні. Це ж лише засіб, що дозволяє людині урізнобарвлювати свою індивідуальність!

Так, у всякому разі, думав Доріан Ґрей. Він усе дивувався з обмеженості тих, хто уявляє собі наше «я» простим, сталим, надійним і однорідним. Як на Доріана, то людина — це істота з міріадами життів і почувань, складне багатообразне створіння, що несе в собі незбагненні спадки думок та пристрастей і що сама її плоть заражена страхітливими недугами предків.

Доріан любив походжати холодною і похмурою портретною галереєю у своєму заміському маєтку і вдивлятись у портрети тих, чия кров текла в його жилах. Ось Філіп Герберт: про нього Френсіс Озборн[91] у «Мемуарах з часів правління королеви Елізабет і короля Джеймса» розповідає, що «ним захоплювалися при дворі, завдяки його гарному обличчю, яким, одначе, він недовго тішився». Чи подекуди його, Доріанове, життя не повторює життя юного Герберта? Може, це якийсь отрутний мікроб переходив із тіла в тіло, аж поки дістався Доріанові? І чи не підсвідоме відчуття тієї рано знівеченої вроди спонукало Доріана, несподівано і майже безпричинно, висловити у Безілевій студії оте божевільне благання, що так змінило все його життя?..

А ось в обшитій золотом червоній камізельці й короткому плащі, оздобленому коштовностями, в брижах і вилогах зі злотистою облямівкою стоїть сер Ентоні Шерард, а біля його ніг складено срібно-чорний панцерний обладунок. Яку спадщину він лишив по собі? Чи, може, це коханець Джованни Неаполітанської[92] заповів Доріанові свій гріх і ганьбу? А може, Доріан просто переводить у життя те, про що лише боязко марив цей давно покійний предок?..

Ось на збляклому полотні усміхається леді Елізабет Девере — на ній газовий капелюшок, а корсаж з рожевими рукавами в розрізах усіяний перлинами. В її правій руці квітка, а лівою вона стискає емалеве намисто з білих та червоних троянд. На столі обік неї лежать мандоліна і яблуко. На її гостроносих черевичках великі зелені розетки. Доріан знав її життя, чув дивні історії про її коханців. Чи не передалось йому дещо від темпераменту цієї жінки? Її подовгасті очі під важкими повіками, здавалося, з цікавістю дивилися на нього…

А цей Джордж Віловбі з напудреною перукою і чудними мушками на лиці? Який лихий у нього вигляд — смагляве обличчя його насумрене, а сластолюбні губи скривлені мовби в зневазі. Пишні мереживні вилоги облягають сухорляві руки, а пальці унизані каблучками. Цей джиґун XVIII століття замолоду товаришував з лордом Феррарсом…

А другий лорд Бекенгем, колега принца-реґента в його найбуйнішу пору і один зі свідків його потаємного шлюбу з місіс Фіцгерберт? Які пристрасті передав нащадкові цей красень з каштановими кучерями і зухвало-гордовитою поставою? Сучасники вважали його безчесним — він заправляв на знаменитих оргіях у Карлтон-гаузі[93]. Орден Підв’язки сяє у нього на грудях… Поряд портрет його дружини, блідої, з тонкими губами, жінки в чорному. Її кров також пульсує в Доріані… Яке ж цікаве це все!

А його мати — жінка з обличчям леді Гамільтон[94], з вологими, наче від вина, устами?.. Доріан добре знав, що успадкував від неї свою вроду і пристрасний потяг до вроди інших. Зодягнута вакханкою, вона усміхається до нього з портрета. В її волоссі виноградне листя, а з келиха в її руці шумує пурпуровий трунок. Барви обличчя на полотні вже зблякли, та очі усе ще надили