Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

На спостережному пункті ми зійшли з вантажівки й пересіли верхи на коней. Нам приготували четверо верхових коней і двох для перевезення продовольства, води, спорядження та зброї. Зброя в нас була досить легка. Я й чоловік на прізвище Ямамото мали тільки пістолети, а Хамано та Хонда — крім пістолетів, також гвинтівки моделі «38» і по дві ручні гранати.

Командиром нашого загону фактично був Ямамото. Він сам усе вирішував і віддавав накази. Оскільки він був цивільною людиною, то за військовим статутом я мав би командувати. Однак ніхто з нас не піддавав сумніву його права розпоряджатися нами. Усі розуміли, що саме він годиться для виконання такої функції. А я в чині молодшого лейтенанта був лише штабістом, що не мав бойового досвіду. Солдати безпомильно вгадують такі здібності інших і мимоволі підкоряються. А крім того, перед нашою відправкою старший офіцер штабу дав мені зрозуміти, щоб я беззаперечно виконував вказівки Ямамото. Іншими словами, я мав слухатися його наказів, які виходили за рамки військового статуту.

Ми під’їхали до ріки Халхін-Гол і рушили вздовж берега на південь. Ріка розбухла від талої води. У ній плюскотіла велика риба. Іноді далеко в степу видніли вовки. Можливо, це були не вовки чистої породи, а якась помісь з дикими собаками. Та в обох випадках вони були небезпечними. І щоб захистити від них коней, довелося щоночі виставляти вартового. Ми бачили також чимало птахів. Видно, більшість з них перелітала до Сибіру. Ми з Ямамото обговорювали різні особливості місцевого рельєфу і, звіряючи з картою наш маршрут, записували їх у зошит. Але крім цього професійного обміну інформацією, Ямамото ні про що інше зі мною не розмовляв. Він мовчки поганяв коня вперед, сідав їсти окремо й, не кажучи ні слова, лягав спати. У мене склалося враження, що він прибув у ці краї не вперше. Він навдивовижу добре знав тутешній рельєф і напрям, в якому ми рухалися.

Після двох днів подорожі на південь, яка минула без подій, Ямамото покликав мене і сказав, що завтра вдосвіта ми переправлятимемося на той бік ріки Халхін-Гол. Мене це приголомшило, бо по той бік ріки була територія Монголії. Навіть її правий берег, на якому ми зараз перебували, вважався небезпечною спірною прикордонною зоною. Монголи стверджували, що це їхня земля, а Маньчжоу-Го виставляли свої претензії на неї, через що між ними постійно виникали збройні сутички. Якби монгольський загін затримав нас на цьому, правому, березі, то, зважаючи, так би мовити, на такі розходження в поглядах обох держав на цю проблему, нас можна було б виправдати. Правда, тепер, коли танув сніг, монголи майже не переходили через ріку, а тому небезпека зіткнутися з ними була невелика. Та от якби це сталося на лівому березі, розмова вийшла б зовсім інша. Там, напевне, снують їхні патрулі. Тож якби вони нас там упіймали, то наші пояснення не допомогли б. Якби ненароком ми явно порушили кордон, то справа набрала б політичного характеру. Якби навіть нас пристрелили на місці, протести були б даремними. Крім того, старший офіцер не казав, що можна переходити кордон. Я отримав вказівку слухатися розпоряджень Ямамото, але не міг відразу збагнути, чи вона стосувалася також такої важливої дії, як порушення кордону. По-друге, як я вже казав, ріка розбухла від талої води і для переправи не годилася — течія була надто стрімкою та страшно холодною. Ріку в таку пору року не переходили навіть кочівники. Зазвичай вони це робили взимку, коли ріка замерзала, або влітку, коли швидкість течії спадала, а вода теплішала.

Коли я це сказав, Ямамото якийсь час пильно дивився на мене, а потім, кілька разів кивнувши, заговорив повчальним тоном: «Я добре розумію, що вас турбує порушення кордону. Це природно для офіцера, якому довірили солдатів, пам’ятати про відповідальність. Очевидно, ви не хочете піддавати їх безглуздій небезпеці. Але я хотів би, щоб ви довірили цю справу мені. Бо цього разу я за все відповідаю. Я всього вам не можу пояснити, але повірте, що цю справу узгоджено з командуванням на найвищому рівні. З переправою ніяких технічних проблем не буде: є такі місця, мало кому відомі, де можна перебратися на той бік. Монгольські війська забезпечили себе кількома такими переправами. Мабуть, і ви про це знаєте. Я вже раніше кілька разів переходив ріку в цьому місці. Скажімо, як торік, у цей самий час. Так що можете не турбуватися».

Монгольські війська, добре обізнані з тутешньою місцевістю, справді навіть під час танення снігу кілька разів збройними загонами проникали на правий берег ріки Халхін-Гол. Виходить, що переправи існували, тож їхні загони, в разі потреби, могли перейти ріку. А якщо це вдавалося монголам, то міг переправитися як сам Ямамото, так і ми разом з ним.

Ми опинилися перед однією з таких таємних переправ, побудованих, здається, монгольськими військами. Її так уміло закамуфлювали, що помітити з першого погляду було важко. Між перекатами у воді перекинули міст з дощок, закріплений туго натягненими канатами, щоб його не знесла стрімка течія. Якби вода трохи спала, по ньому спокійно могли б проїхати вантажівки із солдатами, бронемашини й танки. Оскільки міст укривала вода, то розвідувальні літаки навряд чи помітили б його. Ухопившись за канат, ми перетнули потік. Першим перейшов Ямамото й пересвідчився, що не видно монгольських патрулів. За ним пішла решта. Вода була настільки холодна, що німіли ноги, але все-таки ми зуміли перебратися на лівий берег разом з кіньми. Лівий берег виявився набагато вищим за правий, і з нього відкривався далекий пустельний краєвид на правому березі. Зокрема й тому радянські війська займали вигіднішу позицію під час боїв під Номонханом. Різниця висот дуже впливає на точність артилерійського вогню. Пригадую, мене тоді вразило, як помітно відрізняються обидва береги. У крижаній воді я так перемерз, що дуже довго відходив, деякий час навіть голосу не міг звести. Та як тільки згадував, що ми на ворожій території, то, чесно кажучи, від напруження геть-чисто забував про холод.

Після того ми рушили уздовж берега на південь. Ріка, звиваючись немов змія, текла внизу, ліворуч від нас. Незабаром Ямамото сказав, що нам краще зняти знаки розрізнення, й ми його послухалися. «Якби ми потрапили у