Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"

— Так, я пригадую, ти щось розповідав про її вуха, — сказав Ґотанда.

— Так, розповідав… А тому я будь-що хотів зустрітися з їхньою власницею. Здавалося, що моє життя зупиниться, якщо я її не побачу. Чому — сам не знаю. Але так мені здавалось. Я подзвонив їй. Вона погодилася на зустріч. І першого ж дня, коли ми зустрілися, вона особисто показала мені свої вуха. Показала особисто. Не на роботі, а особисто. Вони виявилися набагато дивовижнішими, ніж на фото. Неймовірно дивовижними! Коли вона відкривала їх на роботі — тобто в ролі моделі, — то свідомо їх блокувала. А тому «вуха для роботи» — зовсім не те, що «вуха для себе». Ти мене розумієш? Коли вона їх мені показувала, змінювався сам простір. Різко змінювався спосіб існування світу… Може, це звучить доволі абсурдно, та інших слів я не знаходжу.

Ґотанда над цим замислився.

— А що означає — «блокувати вуха»?

— Розірвати зв’язок між вухами та свідомістю. Якщо казати просто…

— Гм-м-м… — промимрив він.

— Наче вийняти штепсель із розетки.

— Гм-м-м…

— Звучить по-дурному. Але це правда.

— Звісно, я тобі вірю. Просто намагаюся до кінця зрозуміти. І не збираюся глузувати.

Я відкинувся на спинку дивана і втупився в картину на стіні.

— А ще її вуха мали особливу здатність. Чути щось, чого інші не чують, вести людей, куди треба, — сказав я.

Ґотанда знову на хвильку замислився.

— То куди ж тоді привела тебе Кікі? — спитав він. — Куди треба?

Я кивнув. Але нічого про це не сказав. Якби почав, довелося б довго розповідати. Та й, зрештою, не хотілося цього робити. А Ґотанда більше не допитувався.

— І от тепер вона знову намагається кудись мене вести, — сказав я. — Я це чітко відчуваю. Ось уже впродовж кількох місяців. І поволі підтягую до себе нитку, яку вона мені підкинула. Нитка така тонка, що вже кілька разів здавалось — от-от порветься. Та все-таки якось я добрався до сьогодні. І за той час із багатьма людьми несподівано зустрівся. Ти — один із них. Центральний. Та я все ще не можу розгадати її наміру. Уже двоє людей загинуло на моїй дорозі. Спочатку Мей, потім однорукий поет… Рухатись я рухаюсь, та нікуди не доходжу…

Лід у склянках повністю розтанув, а тому Ґотанда приніс із кухні ще одне відерце, щоб охолодити дві нові порції віскі. Вишукані жести. Приємний стук льоду об стінки склянок. «Як у кіно», — подумав я.

— І в мене патове становище, — сказав я. — Як у тебе.

— Е ні, не таке. Воно в нас зовсім різне, — заперечив Ґотанда. — Я люблю жінку. Абсолютно безнадійною любов’ю. А в тебе — інша ситуація. Тебе, принаймні, щось кудись веде. Можливо, ти розгублений. Та це набагато краще, ніж блукання в лабіринті пристрастей, куди мене затягло. Ти хоч маєш надію. І шанс на те, що вихід знайдеться. А в мене нема нічого. По-моєму, між нашими ситуаціями — разюча відмінність, хіба ні?

— Можливо, — відповів я. — В усякому разі, мені нічого не залишається, як міцно триматися лінії Кікі. Поки що на інше я не спроможний. Вона намагається щось мені передати — чи то сигнал, чи то послання. І я прислухаюсь, аби дізнатися, що це таке…

— Послухай, — сказав Ґотанда. — А Кікі часом не могли вбити?

— Як Мей?

— Ага. Адже зникла вона надто раптово. Я згадав про Кікі, як тільки почув про смерть Мей. Подумав, чи не сталася з нею така ж біда? Але мовчав, бо не хотілося навіть про це говорити. Така можливість є, правда?

Я нічого не відповів. Бо я її бачив у сірих надвечірніх сутінках торговельного кварталу Гонолулу. Справді на неї натрапив. Навіть Юкі про це знає.

— Просто як можливість. Та це нічого не означає.

— Можливість, звичайно, є. Однак послання шле мені саме вона. Я це чітко відчуваю. Впізнаю її за особливостями поведінки.

Ґотанда довго мовчав, схрестивши руки на грудях. Здавалось, утомився і заснув. Та, звісно, він не спав. Раз у раз його пальці то стискалися, то розходилися. Крім пальців, більше ніщо не рухалося. Мені здавалося, ніби вечірня пітьма прокрадається в кімнату й огортає його елегантну постать, як навколоплідна рідина — немовля у материнському лоні.

Він іще раз побовтав льодом у склянці й ковтнув віскі.

І тоді я раптом відчув присутність когось стороннього. Начебто, крім нас із Ґотандою, в кімнаті є ще хтось третій. Я чітко відчував тепло його тіла, дихання, легкий запах. За всіма ознаками це не була людина. Повітря в кімнаті заворушилося так, ніби це спричинила якась тварина. «Тварина», — подумав я. Від цієї думки задерев’яніла спина. Я мимохіть озирнувся. Та, звісно, нічого не побачив. У повітрі висів тільки твердий згусток ознак чогось чужого. Але нічого не було видно. Був тільки я та заглиблений у роздуми Ґотанда із заплющеними очима. Я глибоко вдихнув повітря і сторожко прислухався. «Що за тварина?» — подумав я. Та дарма — нічого не почув. Видно, ця тварина десь затаїлася. Та незабаром підозрілі ознаки зникли. І тварини не стало.

Я розслабив плечі й іще раз ковтнув віскі.

Через хвилини дві-три Ґотанда розплющив очі. І приязно до мене всміхнувся.

— Вибач, що вечір виявився таким нудним, — сказав він.

— Це, мабуть, тому, що ми обидва, по суті, зануди, — засміявшись відповів я.

Ґотанда також засміявся, але нічого не сказав.

Десь через годину, наслухавшись музики й протверезівши, я сів у «Субару» й повернувся додому. А, забравшись у ліжко, думав: «Цікаво, що це за тварина була?».

35

Наприкінці травня чисто випадково — наскільки сам можу судити — я зустрівся з Літератором. Одним із агентів поліції, що допитували мене з приводу загибелі Мей. В універмазі «Токю Хендз» на Сібуя я купив паяльник і вже збирався виходити надвір, як у дверях наткнувся на нього. Незважаючи на гарячу, майже літню погоду, він був у товстому твідовому піджаку. Можливо, поліцейські відзначаються особливим відчуттям температури повітря. Він тримав у руці такий самий фірмовий пакет, як і я. Я спробував пройти мимо, вдаючи, що не помітив його, але Літератор, не гаючи ні хвилини, озвався до мене.

— А чого це ви такі непривітні? — напівжартома сказав