Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Заклятий козак 📚 - Українською

Читати книгу - "Заклятий козак"

187
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Заклятий козак" автора Данило Лукич Мордовцев. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 163
Перейти на сторінку:
громадою казав не те…

Юрась похитав головою.

- А Дніпро не згине, хоч і він, мов жива людина, з очеретами розмовляє…

Юрась кинув у воду суху очеретину й замислився…

- Не вернутись до мене отій очеретині, як не вернутись з моря дніпровій воді, як не вернутись тому, що казала мені у ту ніч Галя… Не вернутись… Ніщо у світі не вертається, і та ніч не вернеться, а хоч і не вернеться, так ніколи не забудеться…

Він так заломив руки, що аж пальці хруснули.

- Гей-гей! Не буде мені ні забуття, ні вороття…

І сумує Юрась, тяжко сумує, на свою долю нарікаючи.

Чого ж йому сумувати, чого на долю нарікати? Ще недавно пані Олена Виговська, гетьманова, припадала у Чигирині до його жовтих сап’янців, бо під ті сап’янці впала тоді, підклонилась уся Україна, і ті жовті сап’янці мали право топтати її від Глухова і Харкова до Чортомлика, від Київа і Чигирина до Карпат і до Львова…

- «Beati possidentes»! - згадав Юрась бурсу.

А чи не з ласки Сіркової був він «beatus possidens»? Чи не з Сіркового решета впала до його сила й право топтати жовтими сап’янцями усю Україну?..

- Ні! З ласки Божої та батьківської, Богданової…

І переносяться перед його очима послідні часи й послідні турботи.

Дивись, Юрасю, дивись! І він бачить духовними очима: уся Україна під його жовті сап’янці підтопталася, поверглася ниць… Не йдуть під ті сап’янці тільки його ж родичі - Васюта Золотаренко та Яким Сомко з своїми полками…

Та дарма! Вранці я й їх підтопчу під себе, як сухе перекотиполе, та з ними й того приятеля їх, Ромодановського, обсмалю татарам на ковбаси… Нехай їсть московські ковбаси мій приятель, Нуредин-хан… Стережись! Шеремет досі мене згадує у Бахчисараї…

А сум все не покидає Його… Від сорому й злості бліді щоки йому червоною крівцею горять…

- У монастир, у монастир, у ченці піду, хоч і підтоптав би під свої сап’янці увесь світ…

На що йому сей світ і тая слава, і булава, і усі клейноди, коли він сам упевнився, що він… не чоловік… коли він - каліка зроду, євнух від самої купелі, від самих пелюшок!..

До тієї весняної ночі він не знав, що таке кохання… А у ту ніч пізнав; та бодай було зроду-віку того не знати! У ту ніч, як несподівано спіткав він Галю яснооку у саду коло ставка, пізнав він собі на муки, що таке любощі, що таке кохання; пізнав, що давно вже кохав ту яснооку, тонку, як тополенька, дівчинку - і прокляв своє життя за те, що тоді пізнав… Краще б було не знати…

Душно було у ту ніч; він і вийшов у сад… За ставком, у кущах, щебетав соловейко. На ставку, по купинах та між очеретом, жаби неначе скажені квакали та брехекали, мов у їх була «вулиця» - та вулиця шалена… Пахло м’ятою та любистком… Коли зирк - Галя у біленькій сорочечці з добрими коралями стоїть під кущем калини, у самого ставка і, мабуть, прислухається до соловейка…

- Юрій… пан гетьман, - мов жахаючись, тихо промовила вона.

- Я не гетьман, Галочко, а Юрій…

І він взяв її за руку… Мов огонь передався йому від її маленької, холодної рученьки…

- Тобі холодно… Он і рученька холодна… Сядьмо…

Вони сіли на траві.

- Може й ніжки замерзли?

Він помацав її ніжки у шовкових тоненьких черевичках і шовкових панчішках… Чом не помацати? Вона ще дитинка: їй тільки чотирнадцять мине після клечальної неділі…

- Ти по росі ходила, Галочко… В тебе ніжки й панчішки мокрі… Дай, я їх трошечки висушу…

І став гладити їх руками, а потім не зчувся - як і гарячими губами…

А тут його голова закрутилась, і він усе забув… Чи то сон, чи то вони обоє зомліли?.. Чи то небо розверзлось?.. Не знає… забув… себе і усе забув…

Пам’ятає тільки тепер, як вона уся горіла й палала, пригортаючись до його і тулячи його голову до свого лона… А устонька її, як листячко на калині, шепотіли:

- Мій гетьманчику! Мій козаче! Мій любий!..

«І вона мене цілувала, а слізоньки її капали на мої руки, коли вона й до них припадала личком і гарячими устоньками, - згадувалось тепер Юрасеві. - Чи то був сон?»

Так: і сон, і не сон… Силує себе Юрась усе згадати, і не може… Чує, здається, й досі, як цілісіньку ніч тьохкав соловейко, як переказились у ставку усі жаби, як Галя припадала до нього, до його колін, пестила його, і вже як на світ стало благословлятися, щезла, мов у небо полинула, мов у ставку втонула, обернувшись мавкою, русалкою… А він сидів на траві під калиною і, стогнучи й плачучи, кляв свою долю щербату, проклинав і батька, й матір:

- Мати проклята! Чом ти мене маленького не задавила? Чом, купаючи в любистку й руті, своє, батьком прокляте дитя не втопила? Хто й тебе прокляв, щоб привела ти на світ не дитину, а гадину? О, та й не гадину: і гадина щасливіша від мене! Я й гадини не варт, послідньої комашні Не варт, бо щастя родинного не зазнаю…

Він стрепенувся… Що се таке? Де він?.. Там, за його табором, загула й завила труба, за нею друга… Невже ж починається? А він, гетьман, далеко від своїх легіонів… Се його труби кличуть…

Він немов прокинувся і раптом піднявся з землі…

- Мене шукають… Де гетьман? Се Москва йде на мене… До збруї!..

Він кинувся до табору. Назустріч йому скакали Тетеря й Васюта Макогін з гетьманським білим конем у поводу.

- До збруї, пане гетьмане! - кричав Тетеря. - Зараз бій буде!

VIII

Юрась, мов спросоння, глядів на Тетерю і на старого Макогона. Чари ні тієї весняної, ні сієї ночі ще, здавалось, не покинули його.

- Бій, кажеш, пане Тетере? А з ким?

- Ромодановський з Москвою наступає і Сомко з козаками.

- Хіба язика привели?

- Ні! Ти ж, пане гетьмане, ще з вечора велів вислати у степ дозорців, а тепер, як тільки на світ благословилось, вони й побачили, що московське військо сунеться мов ліс, - і комонники, і колійники, і рейтарія - сила велика, аж земля, кажуть дозорці, стугонить.

- А Сомко? А Золотаренко? - сих більш усього ненавидів Юрась.

- Золотаренка не запримітили, а

1 ... 43 44 45 ... 163
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заклятий козак», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заклятий козак"