Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

2.18 листопада після перегрупування почнемо наступ уздовж фронту з півночі на південь. До 20 листопада фронт як такий не існуватиме. Дорога до повстанців буде відкрита.

План сміливий і реальний. Сміливі мають щастя!

Перед світанком дивізія рушила до с. Копачів (Козачки? — Ред.), де в той час стояв штаб Запорозької дивізії, якою командував генерал-хорунжий [Гаврило] Базильський. Осавул Яковлєв разом зі мною прибув до штабу. Після короткого інформування командира дивізії про наш план Яковлєв запитав Базильського, чи згодиться він затриматися на дотеперішній лінії до вечора.

Генерал Базильський відповів, що має наказ розпочати відступ сьогодні о 9-й годині і цей наказ виконає. Втрутився в розмову і я: просто благав, щоб Запорожці затрималися хоча би до полудня, бо був певний, що цього часу вистачить, щоб відкинути 6-ту совєтську дивізію.

На це ми почули відповідь:

— Не вам, мальчішкам, учить мене, старого генерала.

Базильського всього два місяці як підвищили до генерала. І він вже старий Базильського підвищено до генерал-хорунжого 5 жовтня 1920 р. -Ред.).

Вийшли з нічим. По дорозі Яковлєв тільки й зазначив, що був упевнений, що українські генерали мудріші від російських, а тепер бачить, що помилився. В подальшій розмові з Яковлєвим я запропонував, щоб фронт зайняли і утримали до вечора мої пластуни, які кількістю і якістю дорівнюють Запорожцям, а до того ще і стоять у дивізійному резерві. Яковлєв не погодився і дав команду відступати.

Чи можна було здійснити мій план?

60-та совєтська піхотна дивізія, як зізнавалися полонені, нараховувала 2500 багнетів. Атакована в марші, вона би не чинила великого опору, як взагалі тодішня піхота.

Від Летичева до Дністра совєтська піхота в тяжких боях з українськими дивізіями тільки на відтинку нашої 3-ї [Залізної] дивізії мала успіх. Поява понад 1000 шабель на тилах і безпосередня загроза флангів викликали б паніку, що дало би змогу за короткий час зіштовхнути ворога у Дністер. Совєтська кіннота на нашому фронті розкинута: 115-й і 116-й полки на нашому правому крилі прорвали фронт і вже гуляли в запіллі. Бригада [Сергія] Байлова (Байла. — Ред.) теж прорвала фронт і пішла на Проскурів. Котовський, відкинутий нами, — на Жмеринку. Залишалася ворожа піхота, досить численна, бо поповнена під час перемир'я, але вона панічно боялася нашої кінноти. Все свідчило про повний успіх. А тим часом Українська армія почала безладний відступ перед тими кількома сотнями ворожої кінноти, які загрожували нашим штабам.

18 листопада полк Чорних запорожців у складі дивізії Яковлєва рушив на Проскурів. По дорозі довідалися, що у Проскурові — ворожа кіннота. Полки, отримавши свої напрями, повели наступ на Проскурів. Чорний полк пішов полями, щоб відрізати ворога з півдня. Ранок був мрячний, за тридцять кроків нічого не було видно, що і дало змогу Байлову (Байлу. — Ред.) вискочити з наших кліщів. Ворожа кіннота залишила Проскурів і відійшла на південь.

Після недовгого відпочинку полк у хвості дивізії рушив далі й зупинився на ніч у с. Груживиці (тепер с. Грузевиця. — Ред.). Від 17 листопада не маємо жодних зв'язків зі штабом армії. 19 листопада вирушили на Чорний Острів, перейшли його і зупинилися в с. Зелена. Вислав я на всі сторони патрулі, щоб розшукати піхоту Чорних.

20 листопада полк мав разом з дивізією Яковлєва рушати на Волочиськ, коли на схід від с. Зелена почулася гостра кулеметна і рушнична стрілянина. Патрулі повідомили, що то наступає ворожа кіннота, а наша піхота обороняється. Показалися перші втікачі, і серед них — Аллочка, "кохання" полковника [Івана] Дубового. На нараді командирів полків, яка відбулася у штабі Яковлєва, він зазначив: "Я більш не воюю, нєт целі!" Нам, Чорним, уже з ним було не по дорозі, а тому я вирішив повернути своє військо на схід, аби рятувати свою піхоту. Розсипав сотні в лаву, і вони пішли на ворожу кінноту, яка майоріла на горизонті.

Перейшли через оборонну лінію та атакували ворога. Ворожа кіннота, як завжди, не прийняла удару і почала відходити. Від полонених довідалися, що це наш старий знайомий Котовський. Перечекавши з годину, щоб дати змогу своїй піхоті відірватися, тихим кроком рушив за нею на Волочиськ.

Наближався Збруч. Сумно і тяжко було покидати рідну землю, зрошену кров'ю стількох козаків, та йти до сусідів.

Чого ми відходимо, чого йдемо до поляків, від кого тікаємо? Ці питання ставили козаки своїм командирам сотень, а ті вже — командиру полку. А той їхав мовчки, похнюпившись, бо і сам не знав, що коїться.

Був вихід: повернути на схід і йти до повстанців, але прокляте поранення, через яке я із гріхом навпіл сидів на коні, підказувало: треба йти за Збруч. Таки не годився я в командири (партизанського загону!

Минули місто, спустилися до річки. Крига вкрила Збруч. Тупіт коней по мосту відбивався в голові. Переїжджаючи Збруч, кожен кидав прощальний погляд на той бік. Поляки стояли і байдуже дивилися на драму, що розігрувалася перед ними. Полк по шосе виходив із Підволочиська і тут складав зброю.

[Борис Монкевич звернув увагу на таке: "Коли розляглася стрілянина біля мосту, козацтво навіть не поцікавилося, що то за стрілянина, а понуро тихим кроком посувалося вперед. Прийшли відомості, що більшовики відрізали обози Чорного полку, які їхали ззаду. Та це було байдуже для кожного, найдорожче втрачено, а обози… Кожний козак, покривши поцілунком рушницю, не дивлячись, кидав її у той бік, де стояли поляки, втирав рукою сльозу, що мимоволі набігала на очі"].

Здавши рушниці, Чорні рушили далі. Зупинилися серед поля. Козаки стояли юрбою і ждали наказу. Не чути жартів, сміху. Мороз міцнішав. Під ранок розташувалися в сусідньому селі.

21,22,23 і 24 листопада минули в марші до Старого Скалату. Нез'ясоване становище полку породжувало багато балачок. Одні казали, що полк має стати разом з Яковлівцями на кордоні, інші — що поїдемо до таборів. У Старому Скалаті стояли до 28 листопада. В той день полк перейшов до с. Чернилів Руський, де розташувався Мазепинський полк. Це була перша зустріч і частинами армії після переходу Збруча.

Тут простояли до 9 грудня, а тоді перейшли в с. Малий Ходачків.

13 грудня полк перейшов у с. Шляхтинці. Тут розігрався останній акт у житті полку, бо в козаків відібрали найдорожче: вірних друзів — коней, які ділили всі їхні невигоди і труди під час тяжкої запеклої боротьби, які не раз виносили з рук неминучої смерті, які протягом трирічної війни не раз були поранені ворожими кулями.

Драматичні сцени розігралися під час здачі коней. Одні цілували коней,