Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

Незабаром полк у повному складі виїхав до табору полонених у Пикуличах під Перемишлем.

Почалися довгі роки інтернування, а потім еміграції.

Підсумки

У Зимовому поході, а потім у складі регулярної армії кінний полк Чорних запорожців славними перемогами над ворогом, і то в найбільш тяжких обставинах (бо майже завжди покладався на власні сили), виказав високу бойову вартість, патріотичність, хоробрість і військовий досвід своїх старшин. Велику роль відігравало і значення традиції, яка споювала цю різнорідну масу людей у цілість.

Від першого дня Зимового походу до 20 листопада 1920 р. полк здобув 13 гармат, 8 скриньок з набоями, 27 важких кулеметів, 400 возів з різним військовим майном, 500 коней і бронепотяг із 6 гарматами та 16 кулеметами.

Понад 2500 полонених, у п'ять разів більше, ніж склад полку, а порубаних не було вже кому рахувати.

Полк Чорних запорожців — не єдиний кінний полк такої вартості, майже ні в чому не поступались кінні полки: Мазепинськии полк Волинської дивізії, Донський полк [Михайла] Фролова [3-ї] Залізної дивізії, 4-й полк Київської дивізії і 6-й полк 6-ї [Січової] дивізії. Добрі полки увійшли до складу Окремої кінної дивізії. Після перемир'я підійшла російська дивізія Яковлєва.

Разом у складі Української армії [на початок листопада 1920 р.] було майже 3000 шабель, точніше: Чорний полк — 380 шабель; Мазепинськии полк — 350 шабель; 3-й кінний полк — 300 шабель; 4-й кінний полк -250 шабель; 6-й кінний полк-150 шабель; Окрема кінна дивізія — 700 шабель; дивізія Яковлєва — 750 шабель. Разом — 2880 шабель.

А які сили мав ворог? Бригада Котовського — до 500 шабель, бригада Байлова (Байла. -Ред.) — до 400 шабель; 115-й і 116-й полки — до 400 шабель. Разом -1330 шабель.

Ми мали подвійну перевагу в кількості і були не гіршої якості, але чомусь ворожа кіннота загнала наші штаби, а разом з ними і нас за Збруч.

Чому?!

У споминах з того часу всю вину покладають на переважаючі сили ворога. Так, ворожа піхота кількістю переважала, але була вона низької вартості — це була юрба, яку в наступ гнали комісари.

Вирішувала в той час кіннота. Прорив кінної армії Будьонного змусив поляків до відступу з Києва, вихід на наші тили 115-го і 116-го полків і бригади Байлова загнав нас за Збруч.

Чи був якийсь вихід у той час для нас? Чи могло статися інакше?

Завішення зброї застало нас на лінії Яруга — Ялтушків — Літин. 14-ту совєтську армію ми вже розгромили і для руху вперед майже не було перешкод. Ще кілька днів — і в наших руках опинилися би залізничні вузли Жмеринка і Вапнярка, які мали стратегічне значення.

У Ризі розпочалася конференція між Польщею і'совєтами. На вимогу останніх до складу делегації не допущено представників українського уряду. Наші союзники з тим погодилися.

Перед Українською армією постала дилема: або скласти зброю, або власними силами провадити подальшу боротьбу з Москвою. Про складення зброї у частинах ніхто й не думав — лишалася подальша боротьба.

Передбачаючи, що Ризька конференція закінчиться укладанням миру, наш старший командний склад прийшов до думки атакувати червоних, поки вони не привели себе до боєздатності. Ця думка знайшла підтримку в командарма [Михайла Омеляновича-Павленка], і він дає наказ про перехід у загальний наступ на 1 листопада, не чекаючи кінця перемир'я.

Фронтові частини сприйняли цей наказ радісно. Дивізії приготувалися до наступу, але за кілька годин до атаки прийшов наказ такого змісту: Наступ у дні 1 листопада відкладається з огляду на політичні обставини" (цей наказ дав Симон Петлюра на вимогу поляків. — Ред.). Виконуючи це розпорядження, наше командування передало ініціативу в руки червоних. Для нас лишалася тільки оборона.

У той час ми тримали фронт від Могилева до Літина — це майже 120 км. Через брак сил Українська армія не могла утримувати суцільної лінії фронту, тільки опорні пункти — села. Відстань між нами сягала часто до 15 кілометрів. За цими ділянками могли наглядати тільки стежі.

Мінусом переходу до оборони став і брак амуніції. Армійські запаси було цілковито вичерпано. Напередодні наступу червоних стрілець мав до 50 набоїв, кулемет — 2000–3000 і на гармату до 100 набоїв. Маючи такий запас, наша піхота в обороні проти ворожої кінноти була майже беззахисною. Перехід до оборони — явне самогубство. Який же вихід був для нас? І чи був? Так. І під руками.

Під час перемир'я треба було стягнути всі кінні полки, сформувавши кінний корпус з майже 3000 шабель прекрасної кінноти, протиставитись якій міг тільки Будьонний зі своєю Кінною армією, а він був далеко — на фронті проти Врангеля.

Завдання кінного корпусу — атакувати 14-ту совєтську армію і знищити її. Випровадити власну піхоту на лінію ріки Буг, що могла би послужити першою натуральною позицією для зупинки. Виконати рейд кінним корпусом на Козятин — Жмеринку, знищивши ці залізничні вузли. Це б затримало пересування ворожих резервів на фронт. Підпорядкувати повстанські загони, влити їх у піші дивізії і таким чином подвоїти, а то і потроїти кількість нашої піхоти.

Наступ розпочати не пізніше 1 листопада — щоб зірвати мирні переговори в Ризі. На нашого "союзника", який і так нас зрадив, не зважати.

Посідання терену від Збруча до Бугу набирало великого значення для Української армії, бо забезпечувало її харчуванням і поповненням людьми. Багато цукроварень на зайнятому терені із сотнями тисяч пудів цукру дали би змогу дістати з Румунії і Польщі все необхідне для української армії і населення. Наш народ мав уже досить соціалістичної дурійки і охоче би відгукнувся на заклик до мобілізації.

Підтягнення резервів і формування ударної групи, яка могла би протиставитися нашій армії, при тому балагані, який панував у совєтських тилах, могло би реалізуватися за місяць. За належного використання прекрасної української кінноти як же інакше виглядала би наша боротьба з Москвою.

Матеріали, якими я послуговувався при написанні: мої спогади та нотатки поручника [Гриця] Іванюти, упорядковані сотником [Борисом] Монкевичем ("Зимовий похід і бої полку у складі регулярної армії") — Завдяки цим матеріалам і ласкавій допомозі сотника Монкевича могли з'явитися ці мої спомини.

ДОКУМЕНТИ

№ 1

Відкритий лист полковника Петра Болбочана від 26 січня 1919 р.

Отаманові Петлюрі, членам Директорії, Прем'єр-міністру,

Начальнику Генерального Штабу, Голові Національного Союзу,

Голові партії