Читати книгу - "Привид безрукого ката"

Зі слідчого ледь іскри не сипалися. З того, який рудий злий, Лев зробив висновок, що має шанс на приємні новини.

— Ви вільні, — буркнув слідчий. — Сталася помилка.

— І все? — Лев так скреготнув зубами, що слідчий не забарився додати:

— Вибачте.

— Можеш трактувати це як погрозу, чи ще собі щось придумай, ти в тому мастак, але я тобі обіцяю — я ще спущу з тебе крові!.. За мою випиту... — додав.

Слідчий мовчав. На сьогодні йому досить було негативу. Він не губка, щоб усе те безболісно вбирати... Не робот металевий і не протокол, що все витримає... А теж людина, між іншим... Зі всіма своїми проблемами, страхами і бажаннями... І з коханою жінкою, яка останнім часом поводить себе так, наче він — рогатий олень... Пішли вони всі... геть...

Рудий глянув на годинник. До кінця робочого дня було ще далеко. А напитися в дим вже хотілося...

Мобільний розривався від злості. Стояв на зарядці, як Марі і радила. Тридцять пропущених дзвінків. Ото популярність! Лев натиснув кнопку виклику і почув:

— Я знаю, звідки вони знають, що знаєте ви! — емоційно говорила трубка. — Це все лялька! Через ляльку вони читають ваші думки. Лялька — зв'язковий. Лялька приймає сигнал від вашого мозку, а вони вміють його прочитати. Якось. Це містика! Я балдію без баяна!

— Борисе, це ти? — нарешті врубився Лев.

— А хто ж інший? Хто може ще у цьому дивовижному місті розкрити таку містичну таємницю?.. Значить, так: кажіть адресу і чекайте мене. Думайте, про що хочете, дивіться фільми, розважайтеся, займайтеся коханням, будь-що. Тільки не думайте про потенційного клієнта на ваги. Типу мене, вже використаного... Гаразд?

— Чекаю вдома, — сказав Лев. — Адресу взнаєш в Інтернеті. У рубриці «Кримінал».

У трубці запікало, значить, вундеркінд зрозумів.

— Що ти мелеш? — насварила на Лева Марі. — Який кримінал?

— Я не мелю. Ти почула б, що мені намолотив вундеркінд з ботанічного саду, тоді б зрозуміла. Хоча одне зі сказаного мені сподобалося. Навіть дуже... — Лев зробив паузу для того, щоб Марі запитала «що?»

— Що? — поцікавилась Марі на догоду Безрукому.

— Зайнятися коханням...

Марі на долю секунди задумалась. Іронічно примружилась:

— Самому?

— Не думаю... — по паузі присоромлено відповів Лев. Чого-чого, а такого дурнуватого запитання він не чекав.

— Тоді, поки ти не знайшов партнера, — засміялася Марі і стала богинею, — йдемо на кухню, я щось придумаю попоїсти... Ти ж тільки що з нар. І навряд чи тебе встигли пригостити сухарем. А сили тобі знадобляться... Леве...

Вона сказала «Леве» так по-особливому, що Безрукий ладен був піти за нею у вогонь і воду, не те що на кухню їсти. Навіть попри її кепкування, смисл якого змінювався разом з її настроєм. Без слів...

Коли рум'яна картопля парувала на тарілках, збоку красувалося мариноване асорті з огірочків, кабачків, помідорів, цвітної капусти і стручків квасолі, а Марі домащувала хліб маслом, до кухні без дзвону, стуку, але з грюкотом убіг Борис.

— Привіт, вороги справедливості! — привітався нахабно непередбачуваний вундеркінд, потряс Левову руку і цмокнув Марі в щічку. Він уже починав перетворюватися на доросле світило, якому до лампочки, що про нього скажуть, тим більше, подумають. — Оце попав, так попав! Не день, а суцільне щастя! Я сто років не їв гарячої смаженої домашньої картоплі. Від щоденного розігрітого тіста у мене вже шлунок склеївся...

— А це шкодить твоїм мізкам, — закинув Лев.

— Правильно, Леве Львовичу! — підняв вказівного пальця Борис. І додав: — Так би сказала моя матуся.

— Помиляєшся, світла недовчена голово! Твоя матуся переконана, що тобі шкодить мобільний, а не напівфабрикати. Бо інакше їй би цілими днями довелося стояти біля кухонної плити, а не роз'їжджати по міжнародних конференціях, виставках і сим... сим... Боже, що за слово...

— Симпозіумах, — допоміг Борис. — Я це слово вже знав у рочок. Швидше, ніж адюльтер...

— Що, так рано вже когось застукав?

— Бувало. У нас же попервах був притулок для голодної професури. Дехто вибився у люди і не втратив пам'яті. Потягнув за собою і моїх... Тепер і вони світила... А ви теж не промах. Словечко рідковживане...

Марі взяла третю тарілку, відкинула трохи картоплі з однієї і другої, залишивши собі, як горобчикові, поставила повну з верхом перед Борисом. Той накинувся на їжу, наче тільки прибув з голодного безлюдного острова, прицмокував, прихвалював. За ним спостерігати було цікавіше, ніж їсти самому. Тому, коли вундеркіндова тарілка вже була вилизана, Лев ще мав півпорції.

— Може, хочеш добавки, дитя прогресу? — запитав Безрукий.

— Ні, я знаю міру.