Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози 📚 - Українською

Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 73
Перейти на сторінку:
тоталітарному суспільстві, просто без помсти з рідного обійстя не міг одійти. Отже, бив, образно кажучи, з малокаліберної гвинтівки, але в пах, бо велосипед був головним засобом пересування вітчима. Відтоді він у рідному домі не з’являвся, а коли розтривожена матір приїхала до нього сама, популярно матері роз’яснив, що поки вітчим не «здохне» (це його слово — «здохне»), ноги його вдома не буде. Тоді ж таки вони з матір’ю й заклали свою таємну спілку й домовилися, як спілкуватимуться, хоча спершу мати й спробувала навернути сина до лона родини.

— А про мене не подумав? — із плачем спитала вона. — Скільки й мені залив сала за шкіру той негідник!

— Про тебе думатиму, — категорично сказав Іван Василевський, — але на порога не ступлю, поки не випреш його з нашої хати. І як ти могла вийти за кацапа?

— Якось так вийшло, — покірливо пробелькотіла мати.

— Що посіяла, те й маєш, — немилосердно прорік Іван.

Мати, однак, не втерпіла, щоб не поцікавитися.

— А це ти йому лісапет і шляпу спортив?

Тоді він глянув на матір погордливо і сказав:

— Я такими ділами не займаюся!

Цей епізод не стосується до нашої історії, але мені він потрібен, щоб показати: Іван не був кваша чи каша, а людина характеру таки твердого, умів за себе постояти, був мстивий і не гребував, коли треба, й збрехати…

Але йому того вечора не дали до кінця всолодитися самопихою, що була однією із сокровенних його слабкостей (нею й покріплював силу в непевних ситуаціях), бо у двері щось обережно постукало.

— Хто? — скрикнув він.

— Це я, Аркадій Петрович.

На табло Іванового мозку миттю засвітилися слова Фединої перестороги, що старий, напившись, лізе виливати душу і що його можна, як смирного, проганяти, тож закріпив у голові цього шруба, туго прикрутивши гайкою.

— Чогось хотіли?

— На минутку! Шось інтересне покажу!

До «інтересного» Іван байдужий не був, тим більше, що мав у самотині провести цілого вечора, а восени вони довгі, повагався й таки відчинив.

Аркадій Петрович кинувся до вікна й поманив його пальцем.

— Іди глянь!

Іван підійшов і побачив, що дорогою, одягнені в темні халамиди і в темних хусточках, простували Таїсія Іванівна з Людмилою, ішли дивно однорухово, як сіамські близнюки, тільки одна була мала (мати), а друга — висока; одна — худа, а друга — товстенька. Відтак від їхньої однорухомості створювався дисбаланс, що робило їх смішними.

— Чешуть, голубки, — ніжно сказав Аркадій Петрович. — Це гріхи одмолювать.

— Вони що, сектанти? — з жахом спитав Іван Василевський.

— Та ні, — захихотів Аркадій Петрович. — Але в церкву ходять, гріхів скопилось багатенько, от і ощущаїця потребность.

За вікном плелися ранні осінні сутінки, вулиця від вікна йшла простоглядно, трохи звищуючись. Недавно пройшов дощ, де-не-де поблискували очі калюж, дерева побіч стояли розчухрані, але ще з листям, а під кожним вистелялося по рудому колу. І в тих двох темних постатях, що йшли серединою вулиці, відчувалася якась приречена самотність, а може, сумна пригаслість та вичерпаність, бо йшли з пониклими головами, ніби худоба на убій.

Я вже не раз згадував про тугодумність Івана Василевського, але треба застерегти, що тугодумність не означає глупоти. Так само це не визначає чуттєвої притупленості, просто у своїх учинках та діях Іван був незмірно повільний, так само й у роботі, але розума мав достатнього принаймні для того, щоб навчатись в університеті. І хоча бував по-волячому впертий, міг мати відчуття й тонкі: наприклад, чудово сприймав музику, і саме на цій любові до музики ми студентами і зійшлися. Отож я певний, що, дивлячись на ті пригнічені постаті в ранніх осінніх сутінках, поміж напівопалих дерев, він міг відчути тонку музику того моменту й перейнятися нею. Саме тому й сказав:

— Не розумію, що в цьому смішного?

Аркадій Петрович миттю збагнув, що вони відчувають не в унісон.

— Да, конешно, — мовив він, намагаючись потрапити в тон. — Кожен у цьому світі має свого чорта…

Фраза була не дурна, й Іван придивився до господаря пильніше.

— Я радий, що вони ушли, — сказав господар, — бо хотів поговорити з вами по-музьки…

— Про що? — різко спитав Іван.

— Ну, шоб ви легше ввійшли в жизню нашого дому, — сказав господар. — Справді не п’єте?

— Ні, — так само гостро сказав Іван.

— Ну, тоді покуримо, — мирно згодився господар. — Знаєте, шо я думаю? Кожен чоловік має свої слабості. І баби це тонко чуствують. І довбуть саме туди. Розумієте чому?

Іван усе ще дививсь у вікно, коли господар вільно розсівся на стільці й припалював цигарку. Темні постаті в глибині вулиці віддалилися так, що здавалися хитливими тінями в мокрому й нерушному просторі.

— То чому? — різко повернувся до Аркадія Пастуха.

— Бо вони ближче, сказать, до природи. Бачили курчат? Коли всі сильні, то й харашо. А буде між них мізерне, йому не помагають вижити, о нє! Довбуть і довбуть, що й здоровий не витримав би. І курка-квочка довбе — це слабость чуствують. І хочуть ту слабость зничтожить. Хорошо це чи плохо?

— До чого це ви?

— До того, шо і я маю слабкость: випить люблю. Нє, не люблю! Шось, понімаєте, починає мулить, душа плаче, я так і сяк, а виходу катма! Ну я й припікаю — біда, але накша. Та ж, що і вдовольствіє… Тоді в них, у баб, чортяка і влазить. Мені біда, а їм удовольствіє мене довбать…

— Навіщо це мені розказуєте?

— Щоб придупридить, поки не влізли між наші біди…

— Не збираюся

1 ... 43 44 45 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"