Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

— Да, ви мені понравились, — сказав Аркадій Пастух. — Здорово ви їх припекли, маладєц! Але вони вас так просто не оставлять, знайдуть слабинку… Тут двоє до вас було — убіжали. І молодці, що убіжали, а я от загруз… Бо всі ми в жизні рано чи пізно загрузаємо… Був я перший, який сюда прийшов.

— Хочете сказати?.. — зчудувався Іван, активізуючи свої змисли, бо коли в нього траплялося щось несподіване, розгублювався і не швидко віднаходив нитки.

— Ну, конешно! Вони, сказать, мов павуки, а ми, мужва, як мухи. Десь таке, я слишав, у природі буває: самиці пожирають самців.

Можливо, Іван був надто вражений почутим, відтак його мозок несподівано напружився, і хоча він капітально не сприймав натяків, але тут посилив зв’язати.

— Хіба Людмила не ваша дочка?

— Конешно, нє! — засміявся Аркадій Петрович, і в нього з рота ніби вибухнув дим. — Прийшов сюда на готовеньке. Тоїсть я так само, як і ви, квартирант.

— Приймак?

— Приймак — це тоже квартирант. Я на своїй шкурі це почуствував.

Іван Василевський був уражений. Власне, не тим, що Аркадій Пастух виявився, м’яко кажучи, колегою, а точніше тим, хто пройшов шлях, на якого щойно ступив сам, а з його здатності мислити можна було подумати, що належав до породи так званих народних філософів, бо, судячи з його мови, освіти не мав. Сам же Іван, незважаючи на правильну мову й освіченість, таких глибин ніколи не сягав; фігурально кажучи: вивчаючи філософію, філософом не став.

— А що сталося з Людмилиним батьком?

— Якось там його зхамкали, — показав зуби Аркадій Петрович. — Вони потайні і не дуже розказують. Це я до того прийшов своїми розмишлєніями… Бо добре на них надивився.

І він поставив проти Івана кругле, майже сяюче обличчя, з очима, які засвітилися бляшано, і з ошкіреним в усмішці ротом. На мить Іванові здалося, що перед ним божевільний, а в таких випадках його опановував жах, бо людина він, попри все, сторожка й у глибині душі — страхопуд. З другого боку, здобув інтереса до розмови, адже збирався тут жити, тож усе почуте може виявитися бозна-як корисне.

— Тайка думала, — захихотів досить противно Аркадій Петрович, — шо коли в мене фамілія Пастух, то я стану пастухом для неї і для її чада — баби сильних люблять, бо вони ближчі до природи. Візьміть вовків: самці гризуться, а до себе вовчиця допускає того, хто всіх подолав, хе-хе! І тут Тайка, тоїсть Таїсія Іванівна, обшиблась, бо я не пастух, а вівця, може, горша за них. Пойняли мене? Ви образований чоловік і маєте мене пойнять як мужчина мужчину, бо тут усе як у природі.

— Хочете, щоб я звідси пішов? — здобувся на тимчасове прозріння Іван Василевський.

— Та Боже борони! — вигукнув цілком щиро Аркадій Пастух. — Це коли ви є чи, як раньше, хтось інший, то вони удержуються, щоб мене не зжерти і не відлякать, так сказать, для Людки жениха.

— Жениха? — вибалушився цілком тупо на співрозмовника Іван.

— А чого думаєте, — єхидненько пролопотів Аркадій Петрович, — вони беруть квартирантів? Людка тіко десять класів кончила, а простого, як я, не хоче — їй подавай образованого, а образовані образованих собі шукають. От і засиділася. І на стіни вже почина дертися, бо в них там, знаєте, є пеклочко, отож і припіка, хе-хе! А мамка неїна, тоїсть Тайка Іванівна, в усьому їй потурає, а вона ще більше казиться, Людка тоїсть. А винний я! Вона, бач, із себе тілігентку корчить: картінки малює, книжечки почитує, морду собі красить. Hє, простому до неї не підступись.

— Десь працює? — спитав Іван Василевський.

— На льонокомбінаті, — презирливо сказав Аркадій Пастух. — А там самі баби — жениха там не знайдеш…

— А ви працюєте?

— Временно: то там, то сям — це коли допечуть, — недбало проказав Аркадій Петрович. — А коли їх чортяка покидає, — це також случаїця, — то кидаю… Бо я, сказать, через свою слабкість непостоянний.

Іван Василевський дивувався: розум цього чоловіка поєднувався з цілковитою нікчемністю.

— А чого їх не кинете, коли вам тут зле? — резонно спитав Іван.

— Кажу ж: зав’яз. Як у болоті, — показав зуби Аркадій Петрович. — Я їх, сказать по правді, двадцять раз і їден кидав. Покручусь, покручусь: і тут нехарашо, і без них я — не я. Отож і вертаюсь… Може, вони мене урочать, не знаю…

— Що значить: урочать? — спитав Іван, бо в його натурі було докопуватися до всього фундаментально.

— Ну, це така бабська, є таке слово, ма-гія! Того нам, мужві, не дано знать, но баби дєлають те скусно, на собі провірив… Скажіть: чо не лише чоловіка, а й звєра тягне до самки? Думаєте, тіко те, що в нас у штанях бовтається? Воно, конешно, коли подумать, то й те, але чого ми, мужва, не робимо, як собака чи кіт: здєлав дєло і з глаз долой, а приліп’юємось до них, як реп’яхи. Бо тут вона й дєлає своє діло: ма-гія! — він багатозначно притис очима. — Я старший вас і добре на своїй шкурі познав. Природа чіловєка трохи накша од природи звєра.

І знову тенькнуло в глибині Іванового нутра: той-таки острах. Але марновірний не був. Тому іронічно обдивився обличчя, що поставилося до нього знизу, — вів-бо балачку стоячи, отже ніби нависав над співрозмовником. Аркадій Пастух миттю вкмітив його іронію, і усмішка повільно почала згасати на його обличчі.

— Думаєте, я самашечий? — приречено сказав. — Нє, я не самашечий… Це я про те, шо вони мене зжерти хотять. Можу даже показать веществене доказательство, це зара можна здєлать, коли їх нема, якраз хороший момент…

Не звівся із стільця, а по-молодецькому зіскочив на ноги й рушив до дверей. І знову спалахнула в Івановій душі засторога — навіщо йому в усе це влазити!