Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

колотнеча протилежностей, взаємоспростовування двох Україн і рішення врівноважити їх самопожертвою відібрали стільки сили, що він не почуває жодної втіхи від їхнього теперішнього (тимчасового, зрештою) примирення. Він відчуває значно глибше й тонше: разом з оцим його народженням новим у нього увійшла і нова смерть — не та, риторична й романтична, яка більша за версифікаційні вправи, а реальна і, як і в Алли Горської, зарання («Ярій, душе. Ярій, а не ридай…»). Із затяжної інфантильної пори початківства Стус виходить не дорослим, а старим, неймовірно змученим, збайдужілим до загадково тривалої невизначеності, що мордувала його протягом київського періоду, одне слово, виходить ні живий, ні мертвий, або ж і живий, і мертвий одночасно. Пише про це — з якоюсь крижаною врівноваженістю, без жодних ознак іще недавньої невправності, без зайвих слів і невластивих поз. Минуть десятиліття, а від цих, перших шедеврів дійсно зрілого майстра читачам забиватиме подих, як забиває його завжди під час зустрічей із реальністю, котра перевершує звичну людську кондицію. «Над осіннім озером», «Мені здається, що живу не я…», «На Лисій горі догоряє багаття нічне…», «Ярій, душе. Ярій, а не ридай…», «У тридцять літ ти тільки народився…» і, мабуть, найголовніший вірш не тільки цієї збірки, а й усієї Стусової творчості, завдяки якому можна осмислити масштаб його особистості у повноті самореалізації — «В мені уже народжується Бог…». У сучасної людини, безоглядно відданої споживанню — і споживанню насолод насамперед, — при зустрічі з цими віршами Стуса (та й від одного знайомства з його страхітливою біографією) може виникнути сумнів у сенсовності отаких страждань, а легковажно-цинічне ігнорування «проклятих питань» буде єдиною відомою цій новітній людині відповіддю. Задля чого стільки мук і самокатувань, задля чого такий запеклий опір внутрішнім і зовнішнім ворогам — без жодної там політичної коректності та толерантності? Задля того, щоб у нашій душі народився Бог, а душа народилася в Ньому, — відповідає Стус разом із багатовіковою гуманістичною традицією. Тільки людина — і щойно тоді, коли вона є викшталтуваною особистістю — може піднятися над своїм фізично і соціально зумовленим існуванням, опинившись, відтак, у позачасовому й позапросторовому центрі буття. Тільки перебуваючи в цьому центрі, вона спроможна стати творцем — хоч самої себе, хоч творів і діянь, які випромінюють духовність, цим самим допомагаючи братам і сестрам по існуванню подолати випадковість і абсурдність приреченої на смерть екзистенції. Закономірно, що погляд з такого центру буття відкриває панораму всіх часів й усіх можливих світів; тоді пошаткована, суцільно перервна історія України постає як один епізод власної біографії, потребуючи не фіксації у безсторонньому феноменологічному описі, а спасіння. Жодні компроміси із зовнішніми силами тут принципово неможливі, адже йдеться не про політичну вигоду, а про самозбереження (позаяк викшталтуваний характер починає виконувати функції інстинкту). За незбагненною логікою трансцендентного це самозбереження обертається самопожертвою. Погляд із центру буття відкриває те, що миле Богові, «котрий в мені воліє народитись». Мине зовсім небагато часу, і Стус напише: «Здрастуй, страсна моя путь!»

Прикметно, що у «Веседому цвинтарі» майже відсутні галицькі діалектні слова, якими Стус подеколи надуживає — хоч у віршах, хоч у листах, хоч у публіцистичних заявах. Використання цих, непритаманних великоукраїнському мовленню, лексем і зворотів потребує докладнішого вивчення, а тут можна обмежитись одним зауваженням. Галицький діалект у 60-х роках (почасти й сьогодні) виконував роль показника приналежності до певної групи, подібно до сленґу нинішніх молодіжних угруповань. Позаяк український сленґ на той час був розвинений слабко, як завжди корелюючи і змішуючись із сленґом російським, самоідентифікація в колі шістдесятників задовольнялася галицизмами. Поширене, загальноприйняте слововживання є важливим символом суспільної солідарності людей, які говорять даною мовою, натомість сленґ, або в нашому випадку діалект, сигналізує про належність до локального середовища, яке не хоче бути поглиненим більшою спільнотою мови. Фактично, для означення власної окремішності і тоді, і тепер достатньо було говорити українською; однак галицизми додавали мовній практиці специфічного відтінку, викликаючи в реципієнтів асоціації з чимось таким елітарно-крамольним і, до того ж, успішно забезпечуючи мовців компактними, дещо екзотичними фразеологізмами, оскільки питомо наддніпрянські фразеологізми в мовному житті великих міст сприймалися вже як архаїчні або занадто літературні для живої мови елементи.

Вироблена мова «Веселого цвинтаря» нагадує мову Рильського або Бажана; очевидно, на цьому етапі творчості і життя Василь Стус звільняється від групової ідентичності шістдесятників, повністю розчиняючись у самособоюнаповненні, котре не потребує підкреслення власної партикулярності. У цій збірці ми чи не вперше зустрічаємося з т. зв. «віщими віршами», з віршами, які збуваються. Достатньо перечитати «Посадити деревце…» — і порівняти його зі спогадами табірного товариша Стуса, Василя Овсієнка, який, описуючи першу зустріч із поетом, відтворює атмосферу і реалії цього вірша — мало не дослівно: «Чи не першого ж дня нашого знайомства пішли ми з Василем за покинутий барак до куща шипшини та скопаної під квітник грядки…Василь Стус, як тільки потепліло, скопав грядку. Знайшлося насіння нагідок та матіол. Ми стали доглядати квіти, і вони Божою волею та нашими стараннями буйно зацвіли, тішачи наші очі й душі. Та Зіненкові донесли, що українці створили тут собі святиню… Тож Зіненко наказав двом «сукам», Кононенку та Ісламову, викорчувати шипшину, коли ми були на роботі, роздерти кущ на шматки і посадити навпроти штабу, а квіти витоптати. Боляче було дивитися на таку наругу. Проте і після цього на грядці виткнулися пагінці, кущ ожив би. І деякі квіти одійшли. Та доглядати їх довелося мені вже без Василя, бо він час від часу сидів у карцері і захистити його від наруги було неможливо»[8]. Символічна картина творчості в умовах Радянського Союзу, штрихами накидана в «Посадити деревце…», через кілька років стає фраґментом реальності, за законами тієї ж реальності і розвиваючись далі; вірш сприяє прирощенню буття, збуваючись. Але збуваються вірші за однієї істотної умови: якщо їхньому авторові вдалося проникнути до джерел архетипного знання, до згадуваного вже центру буття, звідки минуле й майбутнє, життя перед народженням, історична екзистенція і життя після життя можна охопити одним поглядом.

«Час творчості» (1972), збірка, написана вже в слідчому ізоляторі, є яскравим доказом цього проникнення в трансцендентне — і навспак, позаяк у цих сферах індивідуальне й універсальне, конкретне і абстрактне ототожнюються. «Час творчості» не просто етапна збірка у творчому житті Василя Стуса, а своєрідний