Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

Своєю тривалою перейнятістю кшталтуванням Стус значною мірою завдячує Ґете і Рільке, поетам, яких він чи не найбільше любив і перекладав. Викшталтуваний дух, «кристалічність», врешті-решт — «муж» на противагу «жіночості духу, як атрибуту нашої духовності» — цими категоріями Стус оперує протягом усього життя. Любов до долі, покірність їй — так само один із найчастіше повторюваних мотивів. «Центром зацікавлення поета є осмислення буття людини в умовах, визначених їй не залежним від неї фатумом», — писав у передмові до «Часу творчості» Дмитро Стус[9]. Суперечність полягає в тому, що «фатум» протистоїть «кшталтуванню» й обидві настанови формують два відмінні типи екзистенційних постав. Кшталтування є настановою романтичною, воно залежить від людських зусиль і вчинків, здійснюючись як утілення раціонального проекту й жодного ірраціонального фатуму, здатного впливати на мій вибір та поведінку, не існує. Проект Василя Стуса та й самого Ренесансу 60-х полягав у модернізації української культури; починаючи з найраніших студентських років, автори й теми, з якими провадив діалог молодий поет, не мали нічого спільного із заґумінковим хуторянством та самовдоволеним етнографізмом. Конспекти прочитаних філософських праць, щоденникові нотатки, а найголовніше — власні твори Стуса та численні переклади з німецької є переконливими свідченнями свідомо втілюваної програми подолання не тільки «залізної завіси» соціалістичного реалізму, а й ксенофобійного народництва, численні ідеї якого, до речі, соцреалізм успішно експлуатував. У цьому контексті зрозумілішим стає пієтет, яким Василь Стус оточував постать Миколи Зерова: він відчував себе безпосереднім спадкоємцем розстріляного професора і дійсно був однією з неусувних ланок, що з’єднує розірваний у 30-х роках ланцюг часів. Можна навести чимало цитат, які підтверджують духовну солідарність ідей, тем, критеріїв у Зерова і Стуса, але зупинимось на одній, з «Феномена доби»: «Поети попередніх десятиліть, сформалізовані в украй переспіваному світі епігонів Шевченка, просвітян і такого далекого для нашої поезії європейського модерну, сприяли витворенню певного модуля українського поета як такого, модуля, що, як мур, перегороджував дорогу українській музі і утруднював появу справді нового обдарування. …Згадаймо першого революціонера нашої культури Панька Куліша, як його називали неокласики. Саме він визначив той комплекс проблем нашого духовного життя, який майже в усьому своєму обсязі був повторений у часи літературної дискусії 1873–1878 pp., знову став актуальним на початку XX століття і відкрижений червоним олівцем М. Зерова і М. Хвильового у часи літературної дискусії 1925–1928 pp. Хвильовий наголошував на тих моментах, які з’ясовував для себе П. Куліш, і які стоять перед українською сьогоденною культурою». Ці слова підхоплюють нитку розмови, започаткованої Зеровим, одразу вводячи читача в коло проблем, що залишаються актуальними ось уже добру сотню років. Апелюючи до Зерова, Стус не тільки продовжує розмову, примусово обірвану на півслові; він шукає підтримки й опертя в спорідненому психологічному типі, закинутому до схожих життєвих обставин. З поля зору дослідників чомусь випадає той факт, що Стус одним із перших зазнав політичних репресій. Його, щоправда, на деякий час оминув арешт (за ґратами в 1965 році опинилися Іван Світличний, Михайло й Богдан Горині, Іван Гель, Михайло Осадчий, Валентин Мороз та інші), але назавжди був перекритий доступ до освіти і роботи за фахом, уже не кажучи про заборону друкувати його твори або навіть згадувати його ім’я в публікаціях. Серед віршів тих років є кілька творів, де з’являється постать Миколи Зерова як «двійник, найближчий варіант від твого голосу». Адже за своїми інтелектуальними і творчими потенціями Стус належить саме до того типу, що й Зеров — це вчений-поет, людина кабінету й бібліотеки, яка долає тиск несприятливого соціального середовища і власних невротичних реакцій за посередництвом цілеспрямовано створеного кшталту характеру. Передчуваючи подальші удари комуністичної влади, Стус намагається змоделювати ситуацію, тотожну власній — і знаходить взірець у долі знищеного комуністами професора Зерова («Ти — мертвий. Мертвий ти…», «У липні сніг упав…», «Колеса глухо стукотять…»). Сьогодні, коли ми роззираємося навсібіч, шукаючи своїх, українських Аверінцевих і Гаспарових, важко подолати гіркоту розуміння, що наші Аверінцеви й Гаспарови були — як Василь Стус, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо та інші найсвітліші голови з покоління шістдесятників — брутально відтручені від інтелектуальної праці в розквіті творчих сил, поплатившись за вміння мислити хто — тривалим ув’язненням, хто — не менш багаторічним мовчанням, а хто й смертю в промерзлому карцері. Ті ж, кому здавалося, що вони вціліли, залишившись на волі дорогою ціною більших або менших компромісів з власним сумлінням, насправді опинилися в умовах, по-своєму ще безвихідніших за фізичну ізоляцію і, в кожному разі, аж ніяк не сприятливіших для вільної творчої самореалізації.

Повертаючись до категорії фатуму або долі у творчості й світогляді Василя Стуса, зауважимо, що, на відміну від кшталтування, вона повністю належить класичній традиції (за влучним визначенням Володимира Топорова, взірцевою «людиною долі» є Еней Верґілія). Приймаючи поняття долі, визнаючи існування незалежного від її свободи волі фатуму, людина тим самим відмовляється від життя в розчаклованому світі, від можливості свідомого й раціонального кшталтування себе, своєї культури, або неприйнятного соціального устрою: упокорюючись «долі» або долаючи саме «її» (а не проблеми, що їх треба розв’язати задля досягнення раціонально визначеної мети — модернізації української культури й нації, скажімо), людина узалежнює себе від чогось зовнішнього, непідвладного зусиллям її волі — від штивно витрактуваної традиції, наприклад, від свого православного або католицького коріння, від того чи того канонічного образу — Бога, соціалістичної батьківщини тощо. Отже, значно спрощуючи, можна сказати, що настанова на покірність долі властива класичному типові характеру, тоді як дух самочинної діяльності і кшталтування, втілення ідеї — невід’ємна приналежність характеру романтичного. Якимсь чином Стусові вдається — принаймні, в період «Веселого цвинтаря» і «Часу творчості» — синтезувати дві настанови в одній.

Поезія «Часу творчості» — це не глосолалія містика, на якого найшов Бог. Тут майже нема екзальтованості й пафосу, радше зніяковіння перед тим, що відбувається в надрах поетової особистості, і відповідальність за нього. Людина, яка переживає таке тривале релігійне осяяння (або згадаймо призабутий термін — обоження), з якою Преображення