Читати книгу - "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

Найшов кобилу вовк та й заїв. Каже: «Лишаю тобі м’ясо на харч, а з шкіри чоботи аби-с мені зшив, а я тобі заплачу». А пес сидів та й то все зіжрав, та й сидить далі. Вовк приходить ід нему та й каже: «А зшив ти мені чоботи?» А він каже: «Ні». — «А чому?» — «Бо то пусте було та й ся пірвало». А вовк каже: «Та й з чого ж би добрі чоботи?» — «Де би-с найшов бика ситого». — «Я, — каже, — тямую, іди зо мнов». Пішли та й знов того бика заїв вовк: «Лишаю тобі м’ясо на харч, а шкіри на чоботи, аби-с мені зробив».

А він зіжрав того бика та й сидить далі собі. Приходить вовк за чобітьми, питає, ци зшив. А він каже, що ні. «А чому?» — «Бо треба мати. Де би-с тямував вепря ситого?» Тот каже: «Я тямую. Іди зо мнов, я дам тобі вепря ситого». Вни прийшли, того вепря вовк заїв та й каже: «Лишаю тобі сало, аби-с мав, та й лишаю м’ясо, аби-с їв».

Пес узяв та й з’їв то все, та й сидить. А вовк приходить та й каже: «Ізшив ти мені чоботи?» — «Ні», — каже. «А чому?» — «Бо то все було пусте. То все ся пірвало». Тот тогди каже: «Тла би тебе біда! Кілько ти мене праці збавив. Але я тебе буду тягати, аби нас люди розсудили, ци то має пропасти». Пес каже: «Та най буде». — «Там на гору, на дуброву, аби-с третього дня вийшов з своїми людьми, а я з своїми. Та й там аби-сте ждали, котрі вперед вийдемо».

Узяв пес собі когута та й кота — свої люди — та й пішов на ту гору. Вовк взяв собі медведя та й взяв вепря дикого. Вийшов на гору під дуброву та й там чекає вже. Вепр ся сховав в лист, а вовк у такий чагарець у лісок. Медвідь виліз на дуба, аби йому видко, коли муть іти. А тоті з землі; вовк ся все питає: «Не видко?» А медвідь каже, що нє. Знов ся питає: «Не видко?» А медвідь знов каже, що нє; та й ждуть. Але третій раз ся питає, а він каже: «Ідуть уже». А вовк: «Ану, а багато їх йдуть?» А медвідь каже: «Три. Один, — каже, — йде в черленім шлику, другий з шаблев, а третій таки так». А вовк каже: «Тот у черленім шлику, то від його, а тот із шаблев — тото шандар його, а тот, що таки так іде — то швець мій, Бог би го побив! Тепер сидім тихо, що вни муть собі говорити».

Та й сидять тихо. А тоті поприходили та й ту-да похожують собі, як діло котові та псові, та когутові. А вепря щось укусило. Вепр кинув хвостом, а кіт скочив та гадав, що то миш, та й вепря імив за хвіст. Вепр вергся кота та гукнув, а кіт вепря ся верг та й штрик у того дуба, де був медвідь. А медвідь гадав, що тот імив того та хоче і його, та й з дуба штрик та й вивихнув ногу. Утік вепр та й утік медвідь та й кажуть: «Бог би тебе побив з твоїм шевцем! Яких тот привів людей, що тот нас виловити хотів!» Когут кудкудаче, а вовк каже: «Най же вас, бо ви там були, але я на боці був, а від його кричав: «І тот ще тут?». Тепер, — каже, — що робимо?» А медвідь каже: «Я би не пішов, бо я собі вже ногу вломив». А вепр каже: «І я би не пішов, бо мені хвіст прирвав». А вовк каже: «Вже най пропадає моя праця, як ми маємо вигинувати».

Півник та двоє мишенят

Жили собі двоє мишенят — Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята, було, тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колосок.

— Круть, Верть, — став гукати півник, — а гляньте-но, що я знайшов!

Поприбігали мишенята та й кажуть:

— Коли б це його обмолотити…

— А хто молотиме? — питається півник.

— Не я! — одказує одне мишеня.

— Не я! — каже й друге мишеня.

— Я обмолочу, — каже до них півник. І взявся до роботи.

А мишенята й далі граються.

От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:

— Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!

Поприбігали мишенята.

— Треба, — кажуть, — зерно до млина однести та борошна намолотити.

— А хто понесе? — питає півник.

— Не я! — гукає Круть.

— Не я! — гукає Верть.

— Ну, то я однесу, — каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.

А мишенята собі одно скачуть — у довгої лози граються.

Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:

— Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс.

Поприбігали мишенята, пораділи:

— Ой півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.

— Хто ж міситиме? — питає півник.

А мишенята й знов своє:

— Не я! — пищить Круть.

— Не я! — пищить Верть.

Подумав, подумав півник та й каже:

— Доведеться мені, мабуть.

От замісив півник тісто, приніс дрова та розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.

Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.

Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.

А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.

— Ох, і голодний я! — каже Круть.

— А я який голодний! — каже Верть.

Та й посідали до столу. А півник і каже:

— Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.

— Ти, — кажуть мишенята.

— А хто його обмолотив?

— Ти, — вже тихіше відказують Круть із Вертем.

— А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?

— Ти, — вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.

— А що ж ви робили?

Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?

Піддурена ворона

Ворона літала над селом і схопила на току курча. Курча було чимале, уже в пір’ячко вбиралось. Ворона з добичею полетіла в ближній лісок, сіла на дерево невисоко од землі і почала довбать курча. Побачила лисиця, захотілось їй молоденької курятинки. Підійшла до