Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

рано, давай ще трохи посидимо, але я відмовляюся. Петро Григорович мовчки зиркає на нас, і мені здається, що він ледве тамує єхидну посмішку. Ублюдіна. Давай швидше! — гаркаю до Ляні, яка плентається позаду мене. Вона ображено фиркає, але підкоряється. Міцно хапаю її за зап'ястя лівої руки й тягну за собою. Ляня пручається: мені боляче! Я запропоную їй лише один раз все мені розповісти, тільки один раз, якщо вона цього не зробить… пауза; від напруження й гніву по моїх руках наче пробігає високий струм. Йдемо мовчки. Ляня поводиться так, ніби очуняла від наркозу. Проходимо вже половину дороги до її будинку, а вона продовжує бути відмороженою й по–дурнуватому кліпає оченятами.

— Ляня, ти нічого мені не хочеш сказати?

— А?

— Чьо ти акаєш? Я конкретне запитання. Ти нічого не хочеш мені розповісти?

Пауза. Бляха, вона мене починає харити!

— Ляня, завтра буде пізно. Ти це розумієш?

— Толя, що сталося? Толя, я прошу тебе… скажи, що сталося, в чому на цей раз моя вина?

— З чого ти взяла, що щось сталося? чи, може, справді щось сталося? чьо така перелякана? про шо ти думаєш?

— Настрій поганий і голова болить.

— Розболілася після того, як побачила Петра Григоровича?

— Толя! Я… я… його не знаю.

Вона знову рюмсає й дорікає, що я на неї визвірився «через ідіотські підозри», що я «люблю морально знущатися» і, мабуть, «цим насолоджуюся». Але я Ляню перебиваю й повторюю ще раз: у тебе є шанс мені все розповісти… але тільки зараз. Завтра я тебе слухати не буду, ти мене розумієш? розумієш те, що я сказав? Завтра буде пізно. Мені нема що розповідати, я не знаю, чого тобі від мене треба — вона замовкає, й залишок шляху до її будинку ми йдемо мовчки. Так само мовчки чмокаю її в щоку, а на запитання чи зателефоную завтра, нічого не відповідаю, розвертаюся і йду.

Коли приходжу додому, мати дорікає, що вже одинадцята, нема чого так довго швендяти, хочеш, щоб у темряві прибили, он скільки людей убивають, позавчора сусідові з третього під'їзду, двохметровому мужику, дали монти–ровкою по голові — лежить у лікарні. Мовчки слухаю й п'ю чай, ліньки з нею сперечатися, бо це нічого не дасть. А сам думаю — якби той козел миролюбно віддав котли чи лопату (чи що там хотіли від нього), то нічого з ним поганого б не сталося, люди самі винні у своїх невдачах; це все ота клята самовпевненість і пиха, яка притаманна тим, хто вважає, мені море по коліна, покладаючись на свій сра–ний досвід, на свої переконання, що добре, а що погано, що можна, а що ні… швайці, якою вдарять під ребро, все це до лампочки. Беру телефон і набираю номер Дефіцита, його батько каже, він ще не прийшов. Мене пре від цікавості, що ж Діма хотів мені розповісти. Через півгодини набираю знову: слава богу, Дефіцит удома. З його перших слів «головне — не бери близько досерця» я розумію, що новини будуть сумні й невтішні.

«Толян, я мушу тобі про це сказати, оскільки ти мій друг. Розумієш?»

«Да. Тільки не тягни», — нетерпляче перебиваю, бо його захмелілий голос мене трохи дратує.

«Толян, після цього — без образ?»

«Бляха, ти задрав. Без образ».

«Добре, тільки я поп'ю компоту, бо в горлі пересохло».

«Ти мене задрав зі своїм компотом! Розказуй!»

25

Те, що розповів Діма…

Я не знаходжу слів. Я — в осаді. Мені наче вирвали серце. Я два дні не міг у це вкурити. Мене, бляха, наче живцем закопали, а на завершення ще й помочилися на мою могилу! Дефіцит сказав достатньо, щоб я навіть не дивився в бік Ляні. Вона два місяці тому волочилася з Петром Григоровичем, і він зробив із неї звичайну підстилку: Ляня настільки опустилася, що до неї ходили ше кілька пациків. Одного разу, розповідав Діма, я випадкового пішов із Петром Григоровичем до неї додому, бо там мав бути Валік. Шо він там робив, ти, думаю, доганяєш? — сказав Дефіцит. Толя, забудь про неї. Петро Григорович із нею витворяв усе, що хотів… УСЕ, ЩО ХОТІВ… — зробив він наголос на останніх словах. Торба! Це просто торба…

Розповідаю про це Рині. На Риню ця новина діє, як шокова терапія. Він розгублено дивиться на мене й мовчить із таким виразом обличчя, ніби щойно вдуплився в найскладнішу математичну теорему. Від цигаркового диму в моїй кімнаті нема чим дихати, і я відчиняю вікно. Зранку не перестає дзеленчати телефон, але я не підходжу, оскільки знаю — це Ляня. Я ж їй сказав, що буде пізно. Хіба це не зрозуміло? На програвач ставлю платівку «Deep Purple», підводжу голку, вона плавно лягає на поверхню й міліметр за міліметром наближається до звукового поля. Зараз буде одна з моїх улюблених речей — «Голос пращурів» із симпатичними бахівськими фокусами Яна Ділана. Композиція починається заголосно, й Риня просить зменшити звук, бляха, ти скоро станеш старим дідом, якого все дратує, гнию на нього. Сьогодні йдемо на Старий парк, каже він. Де збираємося? — питаю, аби бодай так звільнитися від думок про Ляню. Біля Будинку залізничників, туди підвалять всі, а наш збір — тут, у дворі, біля столика, пішки підемо звідси.

— Хто буде?

— Прийдуть зі Східного, з Глибокої, пару пациків із Центру, Скруту. Зробимо їм, як ти любиш казати, повне Дахау.

— А Старий парк буде? — сміюся, бо уявляю, як ціле стадо народу підтягнеться, а тих, кого нада валити, нема.

— Вони самі назначили, — Риня сидить за моїм письмовим столом, розглядає наші спільні фотографії,