Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

— Да. Цілий рік. Шо думаєш робити цього літа?

— Поїду в Естонію.

— До Інгрід?

— Да, відразу після практики.

— Але ж там зараз неспокійно. Горбачов може війну почати.

— Це в Талліні може бути неспокійно, а в Хаапсалу нормально, якшо буде війна, то замочу одного москалика, й мені за це воздасться, — він легко посміхається й додає, шо я не Боря Гебельс, мені біля прапора стояти не треба. Знову озивається телефон. Я кажу — це вона, задовбала. Риня сміється і пропонує поговорити, бо не будеш усе життя ховатися від баби. Хто ховається?! Вона мене дратує! Ця нікчемна курка, якій я сказав: признайся, бо буде пізно.

«Да», — беру слухавку.

«Толя… це я».

«Хто я?»

«Ти що, мене вже не впізнаєш? — тремтить її голос. — Це я — Ляня. В тебе нема настрою?»

«Я зараз зайнятий. Шо ти хотіла?»

«Як ти зі мною говориш? Невже ти думаєш, що мені від тебе щось треба?»

«Ляня, якшо маєш справи — кажи». Вона замовкає, важко сопе; все, як раніше — стогони, сльози, ридання й пошмаркування. «Ти прийдеш до мене?»

«Не прийду».

«Чому?»

«Я до тебе більше не прийду. Хочеш потрахатися? Знайди когось іншого». Кладу слухавку й відчуваю, як по моєму тілу бігають мурашки. Телефон знову тарабанить. Беру слухавку й одразу кладу. От курка тупорила, вівця вперта. Через годину заходить малий Машталір, каже, що всі наші в зборі, пора виходити. Я витягую з–під ліжка фанерний ящик із необхідними «інструментами» й довго вибираю, що взяти: ланцюг чи кастет. Риня бере кастет, захоплено дивиться на нього, зважує руку, каже: Бодьо, як думаєш — коли з бокового зарядити, з усієї сили, що буде? Тут може бути тріщина щелепи, показує Машталір по своєму обличчі, ну, про зуби я навіть не говорю, а тут — у цій точці — щелепа може вискочити і порветься сухожилля, це вже серйозно, але в тебе такого удару нема. У мене нема!? Гоніш, сміється Риня. Машталір із легкою усмішкою підходить до нього і дружньо, наче хоче сказати «ти синок у цих речах», плескає його по плечу. Як у Тайсона? — підйобую Риню. Да ну вас, Риня підводиться з–за столу, йдемо. Вивалюємо з під'їзду й прямуємо до столика під вербою. Серед присутніх шести–семи пацанів я не помічаю Петра Григоровича. Питаю в них, чого його нема, він шо, боїться? Риня пирскає зі сміху. Діма Дефіцит здоровкається зі мною, потискаючи руку, й відповідає, що той приєднається до нас біля Універсаму з кількома штемпами з Чалдаєва та Енергетичної. Невдовзі підходить ще четверо знайомих пациків із Молодіжної й двоє з Тинди. Ми вирушаємо пішки у Старий парк. За хвилин п'ятнадцять, навпростець через Бам, виходимо на зупинку «Чалдаєва» й по тротуарній доріжці, що тягнеться уздовж проїжджої частини вулиці, прямуємо вниз до наступної зупинки «Універсам», де маємо зустрітися з іншими штемпами з нашого масиву. Попереду, за метрів двісті, бачимо величезний кагал людей. Наближаємося й упізнаємо: це пацани з нижнього Баму, і з ними Петро Григорович. Дефіцит голосно гукає, один із них, що йде позаду, обертається і спиняє всіх решту. Ми підходимо й вітаємося. Я приємно здивований: помічаю Борю Гебельса, перекидаємося кількома словами. Петро Григорович стоїть разом із Валіком далеко попереду, легко киває мені головою, я роблю вигляд, ніби цього не помічаю. Нас стоїть табун чоловік сорок, і з вікон будинків за нами стежать мешканці. Кажу Дефіцитові, ми привертаємо увагу. Діма пропонує поділитися на дві колони і йти різними дорогами: одна — заходить у Старий парк біля автобусного парку, тим самим робить чималий гак, а інша — біля Універсаму — й одразу розчиняється в тихих вуличках приватного сектору, які приведуть до Центрального стадіону, 1–ї бурси і Будинку залізничників. Риня і ще кілька пацанів протестують, бо колона, яка піде біля автопарку — прибуде невчасно, а тоді вже може бути пізно і нашим відвішають по повній програмі. Вирішуємо в Старий парк заходити з боку Універсаму, але розсипатися по вуличках групами по десять чоловік.

Мовчки курю й думаю про нашу війну зі Старим парком. Зараз не ті пішли війни: мляві, нудні, про них забуваєш наступного ж дня. А колись, колись було все не так. Остання війна наприкінці вісімдесятих між Східним і Новим Світом: сторони виставили по двісті бійців. У Комсомольський парк різними вулицями рухалися величезні колони по п'ятдесят–сімдесят чоловік віком від тринадцяти до тридцяти років. З Нового Світу йшли — Хвалибога, старший і молодший Горохи, Радик Чорний (мій колишній сусід, ще коли ми жили на Березовій), Ткачук, Кактус, Погорілий, Ігор Ліник, а за ними Орест Крупіта, Петлюра, Новіков, Коля Пиріжок, Кєша Марадона, який класно грає у футбол, Штепа, Рудя, Петруха Допобачення, якого наступного дня мєнти їбошили молотком по п'ятках і він не витримав — багатьох здав із Нового Світу, Кудря–шов, Граф, а за ними Григорів, Діма Планка, Льоха Адідас, Кульчик, Дмитрашко й багато інших — усіх, ясний перець, не згадаєш. Зі Східного були — Адвокат, покійний Чернець, Затон–ський, старший і молодший Біби, Лисий, Денека, а за ними — Вася Чілі, Ява, Боря Депутат, Гуня, бригада Кашкета — Толя Кашкет, Стаднік та інші пацани, а за ними Бабай, Кіт, Мартік, Пупсік, Єфремов, якого сокирами зарубали чотири місяці тому в кутківецькому лісі, Курас, Шева. З Ковпачка(Частина Східного масиву (називається від імені вул. Ковпака) — підтягнулися старший і молодший Пінгвіни, Покуйовий, Андру–сишин, Кавалок, якого недавно посадили (поп'яній він лупонув на бульварі імені 50–річчя СРСР продуктовий магазин, а потім на вулиці Лесі Українки магазин «Меблі», де заснув із пляшкою пива на дивані; так його й пов'язали). З Глибокої — прийшли близнюки Будзуляки, Черчіль, усіх не згадаєш. А з Баму, який вписався за Східний, — прийшли старший і молодший Машталіри, Мавпа, Франьо, Ріпчик, Кнопка, старший